Сьогодні у Facebook я побачила спогад чотирирічної давнини: о 7-й ранку я виходжу в ефір і пояснюю батькам, як сказати дітям, що почалася війна. Я щойно завершила записувати цей ролик, як до мене вибігла Поліна: «Мамо, мені нічого не треба пояснювати. Я все чула».Коли я пишу це зараз, моє тіло починає дрібно тремтіти — так само, як тоді. Мені здається, у цьому стані я прожила з початку війни кілька місяців.«Ви у своєму Кропивницькому й війни не бачили», — сказала мені якось жінка з Херсона.Можливо, справді не бачила так, як бачили інші. Але через свою професію я проживаю дуже багато життів. І дуже багато емоцій. За ці роки війни я прожила стільки дитячих переживань, які ніколи не хотіла б проживати:дитини, яка залишає свій дім на окупованій Херсонщині;підлітка, на очах якого руйнуються будинки в Маріуполі;дитини, яка втратила батька;дівчини, що чекала маму з полону;хлопця, який ховався в підвалі в Бучі;дітину, яку за кордоном цькують однокласники; Таких історій ставало дедалі більше…Спочатку мені було нестерпно боляче. З дитинства я не можу спокійно переносити, коли страждають діти. Я відчувала безсилля. Дуже хотіла хоча б трохи розділити їхній біль. З початку війни й до цього часу в сукупності я провела рік у реабілітаційних таборах для родин, які постраждали від війни. Хоча, якщо чесно, немає дітей, які б не постраждали.Кожна моя консультація — це робота з дитиною, якої так чи інакше торкнулася війни. Підлітки, з якими я працюю зараз, і ті, які були чотири роки тому, — це різні підлітки. Проблеми стали значно складнішими, глибшими, тяжчими.«Ніж проклинати темряву, краще запалити бодай маленьку свічку». Мабуть, запалювання цих маленьких свічок допомагає мені триматися. Бо навіть якщо в Кропивницькому «немає війни», це «немає війни» все одно виснажує. Але про це я не буду довго говорити. Бо ви й так усе добре знаєте.Але ми всі тримаємося. Працюємо.Підтримуємо дітей.І світимо — навіть коли навколо темно.