Incredible.cinema

Я намагаюсь стримуватися, коли бачу, як черговий режисер, оператор, кліпмейкер [і далі по списку] з українським прапорцем в біо соцмереж робить крінжу. Ці люди вдало користуються тим, що ми втомились від негативу, тому переважна більшість українців махне рукою, скаже щось нецензурне і піде далі копати поховальну яму. Але тут дуже тонка межа з байдужістю, бо росіяни [і ті, які виїхали закордон теж] набагато активніші, ніж ми. На жаль, нам необхідно все моніторити. А ще дуже важливо засуджувати співпрацю з росіянами чи іноземними колегами, які мають плаваючу позицію. Без цього нікуди - або ми показуємо себе як сильну і самостійну культурну одиницю, або беремо книжку Петра Толочка і живемо у світі «колиски трьох братніх народів».У нас досі багато людей у кіноіндустрії, що стежать за росіянами - Сєрєбрєнніковим, Балаговим тощо. Навіть ті режисери, які ніби як максимально проукраїнські. Не тіште себе думкою, що це з дослідницькою метою, це проста байдужість і хвороба під назвою «культура поза політикою». І осуду цих людей ніколи не буде, бо глядач втомлюється все моніторити за себе та за медіа.Але я хочу, аби був цей осуд. Якщо хтось бере гроші у Роднянського, ні про які фінансування з України не може йтись; якщо хтось кричить «нє атмєняйтє пушкіна», його кіно за замовчуванням йде в бан; якщо хтось сидить закордоном, б'є себе у груди, що є свідомим громадянином, але взагалі не розуміє, чому українець хоче від нього/неї принциповості у виборі клієнта, то цю людину не треба брати в український продакшн.Днями стало відомо, що представнику Естонії на Євробаченні-2025 кліп знімали росіяни і українці. У 2015 році Томмі Кеш записав кліп з російським гуртом Little Big. У 2021 році артист відвідував окупований Крим, а у лютому 2025 року випустив трек з рядками: «Ми хочемо миру, вони хочуть війни» та «Я хочу долетіти до Києва та поїхати до Москви». Абсолютно кожен залучений до зйомки кліпу українець - безпринципна тварина. Оператор Дмитро Недря («Одного разу в Україні», «Я, „Побєда“ і Берлін») вирішив висловитись, що ви і бачите на скрінах.Дмитре, ми дуже цінуємо ваш кліпмейкерський цьогорічний вклад в українську культуру, а також вашу невпинну боротьбу з міфами російської пропаганди. Прийміть нашу вдячність і факт, що ви довбойоб.

Агресивний пост болі і відчаю. Пройшло вже три тижні як я намагаюсь дістати скрінер нового фільма Мстислава Чернова. Я написала вісім листів Санденсівським піарникам, я підключила особисту менеджерку Мстислава, й особисто сам Мстислав знає наскільки я всіх заїбала і попросив надати мені скрінер, бо сам дійсно не може бо зайнятий більше за нас всіх. Скрінера, як ви можете здогадатись, я так і не отримала. Але щойно майже отримала серцевий напад побачивши рецензію яка вийшла на одному відомому ліберальному російському медіа. Ще раз: російське медіа опублікувало цю рецензію на документальний фільм про війну в Україні раніше ніж українське медіа. Справа не лише в тому що я дуже хочу подивитись це кіно. І навіть не в тому що я буквально вирішила присвятити свою академічну освіту вивченню документального українського кіно, це нікого не хвилює. Для мене це битва принципова, адже в цій ситуації показово кристалізуються ставлення до української (кіно)преси закордоном. Ми багато говоримо про дискримінацію членів української кіноіндустрії, але ніхто не говорить про те скільки, вибачте, хуйні ми з моїми колегами українськими кінокритиками і кінокритикинями вимушені ковтати від міжнародної індустрії. Не буду сильно заглиблюватись, бо на жаль я можу написати тезіс на цю тему, але якщо узагальнити, то це: незмінне ставлення до України як до обмеженої провінції, в найкращому випадку, під чим приховується щире здивування що в нашій країні є інтернет і кінопрокат і ми ще чогось там воліємо хотіти, інтерв’ю скрінери якусь комунікацію прозору хочемо. Ух ти, а ви хто такі блять взагалі, українська кінопреса, ви звідки повилазили — постійно висить в повітрі. Це реальність в якій українцям дадуть 0 місць на круглому столі з Кроненбергом в Каннах, а росіянам 3 (моя реальна ситуація з останньої едиції). Тобто це реальність в якій російські критики мають легкий доступ до дуже багатьох речей, в той час як нам ці двері навіть і не відкривали. А ще відкрию секрет. Велику частку скрінерів доків про нашу війну я змогла дістати тільки через європейських колег. Ще раз: українській кінокритикині не дають подивитись фільм про війну в Україні. Utterly surreal experience. Раніше я думала я пишу хуйово. Потім я думала що у мене недостатньо велика циркуляція в медіа. Ні, це їбуча дискримінація яка не лікується ані якістю ані популярністю, на перевеликий жаль і я вже точно можу сказати що я це перевірила. І я не знаю яка реальність гірша, там де у росіян є гроші на акредитацію на Санденс чи та реальність де росіянам знову дали скрінер коли мій мейл був проігнорований. Дуже і дуже сильно заїбало, мене це ображає до глибини душі і я правда не знаю що з цим робити.

#неревюЕд Вуд - це найгірший режисер у світі та найкращий байопік у кіно. Особисто я бачу цей фільм, як один з найкращих, а то й найкращий у кар'єрі Тіма Бертона.Почну з того, що загальна концепція виглядає дуже сміливо. Ти не робиш кіно про короля рок-н-ролу, ти не робиш кіно про легендарного спортсмена чи феноменального бізнесмена, ти буквально знімаєш кіно про найгіршу людину у своєму ремеслі. Ми звикли бачити у біографічному кіно особистість, яка намагається пробити стіну й дійти до своєї цілі чого б це не вартувало. І зазвичай у неї це виходить, майже завжди це викликає відчуття захоплення та поваги. Але що як у нього це не вийде? Що, як намагаючись пробити стіну, він просто об неї розбивається?Розповідаючи цю історію, перед Бертоном з'являються важкі задачі. Коли мова заходить про найгірше - це майже завжди стає об'єктом для насмішок, але всередині цього найгіршого перебуває звичайна душа, дуже проблемна, але дуже амбітна. Тому зробивши цей фільм тонкою трагікомедією, де комедія ніби на передньому плані, Тім Бертон влучив точно в ціль. А з такими геніями як Джонні Депп, Білл Мюррей чи Мартін Ландау, моральний тон фільму передався бездоганно. Сама розповідь стала для мене набагато легшою, ніж я очікував.Інша надзвичайно велика перевага фільму - це те, як він безпосередньо торкається теми кіновиробництва. Все це ніби любовний лист до мистецтва та індустрії, і мова не лише про технологічні аспекти, а й про емоційні. Чорно-біла картинка, концентрація уваги на роботах 20 століття, плакати, кінотеатри та плівки. Доказ того, що Тім Бертон різний і необов'язково ексцентричний, адже Ед Вуд - це стиль, який поєднує в собі реалістичність із химерністю та готичністю.