По-друге, взяла читати «Розу Меддер». Про жінку, яка 14 років потерпала від рук свого чоловіка-копа, а потім вирішила від нього втекти. Це жах. У горлі весь час стоїть грудка від усвідомлення, що так дійсно хтось живе.

І Кінг такими тонкими прозорими нитками все це прошив, що з одного боку мене стискає екзистенційний жах від ситуації, а з іншого — не можу відвести очей від того, що розгортається, не помічаю навіть як перегортую сторінки.

І захоплююсь тим, як він з ПОВу Розі зробив отой ідеальний зразковий фільтр, якому так довго і важко вчишся, поки пишеш. Коли все, що відбувається, сприймається очима та психікою Розі, до найменших дрібниць. І з цим легко перегнути палку, перетворити Розі на жертву/бідосю або зробити з неї занадто стійку жінку, на яку 14 років побиття ніяк не повпливали. Тут — золота середина.

Кінг настільки близько посадив мене в персонажа (а це не перша особа, зауважте), що вже й перед моїми очима свистить кулак її чоловіка із золотим кільцем-печаткою. Вже і я починаю нервово озиратися.

От за це всі й пробачають йому ті треті акти. Бо стрункий сюжет це, звісно, прекрасно, але стрункий сюжет я десять раз із десяти проміняю на відчуття, що мене засмоктало в історію й реальність — моя реальність — вже трохи пливе по краям матерії