Цілий тиждень ходжу із фразою, яку сказала мені одна людина (😘).Якщо ти вибиваєшся із рутини, ти не втрачаєш прогрес. Ти зупинилася. Ти там, де і була. Без колишнього імпульсу, так, це зрозуміло. Але слова, які написала раніше, не стерті. Досвід, який ти отримала в процесі, теж із тобою. Ти зупинилася і можеш йти далі, коли будуть сили/можливості/час/ідеї. Ти зупинилася. Просто зупинилася. І ти можеш відштовхнутися з цього місця та посунути себе далі. Так відлягло після цього. Схоже, концепт "зупинки" або ж її нормальності в мене відсутній. Я-то зупиняюся — як усі — але переживаю зупинку як провал, відкат і обнулення, а не зупинку. Це демотивує саме по собі, і на додачу здається, що тепер треба витягати себе із ями, бо я ж настільки глибоко впала, що доведеться дертися. Прямо хочеться після таких ментальних картинок сідати і щось починати, правда? 😒 А після слів угорі фокус змінився. Тепер уявляю, що я не падаю в яму, а їду на скейті. Якщо зупинилася — треба тільки перший поштовх, аби зрушити з місця. Набрати швидкість займе якийсь час, але я кочуся. Уже.🤒 Вам болить випадати з рутини? Чи ви з тих супергеройок/-їв, хто без критика в голові?