Починаючи з 1991 Україна, українська влада та більшість українців були дуже покладистими, розуміючими та ввічливими.Віддали ядерну зброю, бо нас дуже попросили. І як взагалі ми могли не віддати, якщо поважні партнери нас просять. Нам і не треба було, щоб ми з нею робили, з тією зброєю, це ж взагалі дорого і небезпечно. Ми ж маленькі та дурні, воно ще вибухне, давайте просто віддамо все дорослим дядям. Тим більше вони ж хороші, вони ж хочуть нам тільки добра, он навіть меморандум підписали цілий про добрі наміри. Стратегічну авіацію порізали та ракети віддали Москві, бо теж нас попросили. Та і навіщо нам воно, ми ж ні з ким воювати не збираємось. Захотіли наші сусіди щоб ми вибачились за якісь давно минулі історичні події — то ми і вибачаємось, бо що ж нам лишається, мусимо вибачатися, що ж ми зробимо. І так роками, десятиліттями, у дрібному та у великому. Психологія бідного родича та готового на все вічного прохача, який постійно виправдовується і боїться когось зачепити, аби чого не вийшло.І до чого нас привела ця покладистість, а насправді погано замаскована слабкість та невіра в себе? До мирного і спокійного життя? Все з точністю до навпаки — привела до війни на знищення. І якби вчасно не спамʼяталися і не почали битися — то вже би знищили нас остаточно. Я не хочу покладисту та розуміючу Україну з ідеєю «відчепіться від нас». Не відчепляться. Такою Україна вже була. І така Україна не виживе. Я хочу Україну, яку будуть поважати і навіть трохи боятися. І яка сама зможе «причепитися» до когось, якщо буде вважати, що її інтерес порушено. Така Україна виживе, бо сваритися із нею — собі дорожче. Краще одразу врахувати її інтерес. Не ми придумали правила, за якими функціонує цей світ. Ми щиро хотіли бути хорошими для всіх. Вийшло дуже боляче для нас. Ми засвоїли урок.