Сподобався текст: "Квітень 1622 року. Київ охопила тиша, якої місто не знало десятиліттями. На Подолі, у будинку поблизу Братського монастиря, помирав чоловік, чиє ім’я змушувало здригатися султанів і замовкати королів. Петро Конашевич-Сагайдачний догорав. Отрута з татарської стріли, що впилася в його тіло ще під Хотином, нарешті дісталася серця. Але навіть у ці останні дні Гетьман не належав собі — він належав майбутньому, яке будував до останнього подиху.Його смерть не була раптовою. Це була довга, виснажлива битва, де ворогом був не яничар, а час. Сагайдачний знав: він іде, але Україна має залишитися. Тому свій останній земний шлях він перетворив на фінальний маневр великого стратега. Він не залишив золота родині, не накопичив маєтків для нащадків. Увесь свій величезний статок, здобутий у кривавих походах, він розписав до останнього гроша на школи, братства та церкви.«На науку та виховання молоді» — це були не просто слова в заповіті, це був удар на випередження. Сагайдачний розумів те, що ми вчимося розуміти й досі: територію можна відвоювати шаблею, але втримати її можна лише освіченим розумом. Він помирав під тихий шурхіт книжкових сторінок у руках спудеїв, яких сам же й узяв під опіку.20 квітня серце титана зупинилося. Весь Київ вийшов на вулиці. Попереду траурної процесії йшли учні Братської школи — живий заповіт Гетьмана. За труною везли його бойового коня, а позаду йшли тисячі козаків, які вперше не соромилися сліз. Вони ховали не просто командира, а людину, яка зробила їх лицарями в очах усього світу.Сагайдачний пішов, але він залишив по собі дещо важливіше за кордони — він залишив ідею. Ідею про те, що українець — це воїн з книгою в руках і незламною вірою в серці. Він став тим мостом, через який козацька вольниця пройшла шлях від степових розбишак до державної еліти.Сьогодні, коли ми знову тримаємо оборону, Сагайдачний стоїть за нашими плечима. Його Хотин триває, його Кафа чекає на визволення, а його віра в те, що знання — це зброя, є нашим головним дороговказом"(с)