Норман Діксон. «Психологія військової некомпетентності».

Допись 2/2

Особливо цікава тема когнітивних упереджень, хоча Діксон, звісно, не завжди називає їх сучасними термінами.

Як людина бачить лише інформацію, яка підтверджує вже прийняте рішення. Як недооцінює противника. Переоцінює власний досвід. Як страх виглядати слабким змушує ще довше триматися за погане рішення. Як психоемоційний стан керівника поступово стає проблемою для всієї організації.

І дуже багато тут про самі інституції.

Армія — ієрархічна, бюрократична структура, побудована на дисципліні, правилах, процедурах і підпорядкуванні. Без цього вона не працюватиме.

Але як зробити так, щоб система, яка вчить виконувати накази, не вбивала здатність думати?

Як навчити людину не лише виконувати процедуру, а й розуміти момент, коли її вже треба викинути у вікно?

Як зробити так, щоб молодший офіцер міг сказати старшому: «Сер, ви зараз робите хєрню» — і щоб система від цього не розвалилася?

Оці питання взагалі не постаріли.

Окрема велика тема — інновації. Військові організації часто чудово готуються до минулої війни. Досвід перетворюють на правила, правила — на процедури, а процедури поступово стають священними. І коли з’являється нова технологія, тактика чи противник, раптом виявляється, що весь накопичений досвід працює вже не зовсім так.

І це точно не лише про військових.

Ще одна сильна частина — освіта і відбір лідерів. Яких людей система піднімає нагору: тих, хто краще думає, чи тих, хто краще відповідає її очікуванням? Чи не починає бюрократія сама відбирати найбільш зручних, слухняних і передбачуваних людей, а потім дивуватися, коли в кризі від них раптом потрібні сміливість і нестандартне рішення?

Читати книжку варто з олівцем і внутрішнім фільтром. Якісь фрейдистські шматки можна пройти швидше. Десь посперечатися з автором. Десь сказати: ну тут ти, друже, вже трохи натягнув сову на глобус.

Але сильних речей тут значно більше.

Головна цінність книжки для мене навіть не у відповіді на питання «чому генерали програють битви». Вона про ширшу штуку: як компетентна людина всередині компетентної системи поступово може прийти до катастрофічного рішення — і чому система іноді не лише не зупиняє її, а ще й допомагає йти далі.

Для людей, які працюють із лідерством, організаціями, прийняттям рішень чи трансформаціями, я б точно додав її до списку.

Просто пам’ятайте: книжці п’ятдесят років.

Місцями це прекрасно видно.

А місцями — лякає, наскільки ніфіга не змінилося. Наша війна показала багато речей, про які пише Діксон: як система на щось сподівається, але не завжди готова побачити реальність. Да і наша війна багато підсвітила, де він не правий, а де досить ще і правий…