Ну що ж, голосування закінчилось. Потроху можна переходити до відгуків. Я собі подумав, що повні відгуки буду писати лише на ті фільми, які мені справді сподобались. Бо нащо витрачати час на посередність, коли можна поговорити про хороше кіно… і книги, звісно книги🫣. А на інші, все таки зроблю короткі огляди. Почну із «Backrooms: Залаштунки».Пішов я на нього трохи випадково. З одного боку почали сипатися позитивні відгуки і рецензії, з іншого — про сам всесвіт Backrooms мені вже давно розповідали діти. І тут я відчув, що це щось таке… молодьожне. Те, де ти вже починаєш відставати від життя і ризикуєш в якийсь момент дізнатися про культурне явище від власних дітей. Тому вирішив піти і подивитись, щоб бути в контексті.Скажу вам так. Я не прогадав.Давно прийшов до висновку, що все найцікавіше останні роки в кіно відбувається саме в жанрі жахів. Причому я зараз не про кров, кишки, демонів і привидів за шафою. Мова про новизну ідей, експерименти і готовність ризикувати. Саме там зараз найчастіше народжуються дивні, сміливі і дуже не схожі одна на одну історії.І тут якраз такий випадок.Беремо Чіветела Еджіофора, якого можна побачити в половині Голлівуду, і Ренате Рейнсве, яку я для себе відкрив після «Найгіршої людини у світі», а потім остаточно закохався після «Сентиментальної цінності». До речі, якщо не бачили — дуже раджу обидва фільми. Сильні і не попсові драми. І от коли такі актори потрапляють у подібний проєкт, замість дешевих ляльок, які бігають коридорами і кричать кожні десять хвилин, ми отримуємо живих людей, яким віриш.А далі починається магія.Весь цей світ нагадує якийсь четвертий вимір офісної кімнати. Ніби все знайоме. Коридори. Лампи. Килимове покриття. Стіни. Двері. Але хтось взяв реальність і трохи її скрутив. На якихось 10-15 відсотків. І цього виявилось достатньо, щоб стало дуже не по собі. Вийшов такий собі музей сучасного мистецтва, де дуже цікаво, але якщо чесно, то не дуже зрозуміло🤪.І це прекрасно.Якщо одним словом описати цей фільм — атмосфера.Вона тут всюди. В кольорах. У звуках. У тиші. В цих нескінченних переходах. В дивних приміщеннях. В постійному відчутті, що світ ніби знайомий, але живе за правилами, які тобі забули видати при вході.При цьому кількість алюзій і метафор така, що деякі фестивальні режисери від заздрості почали б нервово палити в куточку. Але дивним чином фільм залишається дуже глядацьким. Він не вимагає диплома з культурології. Він просто затягує. Бо що? Бо АТМОСФЕРАСюжет переказувати взагалі не бачу сенсу. Це той випадок, коли його треба не слухати, а проживати.І ще одна річ мене порадувала окремо. Бюджет — близько 10 мільйонів доларів. Для Голлівуду це приблизно як для мене купити каву на заправці… але смачну!. Я підозрюю, що більшість грошей пішла на гонорари головним акторам, а решту витратили на декорації і кілька рулонів жовтого ковроліну. І найсмішніше, що цього вистачило.Я потім читав, що багато чого будували фізично, а графіки використовували мінімум. І це дуже відчувається. У фільмі є якась дивна матеріальність. Ти віриш цим стінам. Віриш цим кімнатам. Віриш, що якщо повернути не туди, можна реально заблукати.Коротше кажучи, чудово.Ну і забув згадати за студію А24. Це ті рєбята, які за останні роки, ледве не єдиний оплот оригінальних ідей — респект