Володимир Куліш — «Слово про будинок “Слово”»Цю книжку написав Володимир Куліш — син драматурга Миколи Куліша. Того самого Куліша, якого радянська влада зрештою знищила разом із багатьма іншими представниками українського культурного середовища.Навіть складно назвати це повноцінною книжкою в класичному сенсі. Радше це збірка коротких нарисів і спогадів. Шматки пам’яті. Образи людей, голоси, сцени, які автор пам’ятає з дитинства.Володимир Куліш тоді був хлопчиком, який жив у харківському будинку “Слово” разом із батьком. У тому самому будинку, де в один момент опинилася майже вся українська літературна еліта того часу.Тут немає системного аналізу епохи. Немає спроби розкласти все по поличках. Це швидше пам’ять дитини, яка дивиться на світ дорослих, а потім уже в зрілому віці намагається ці спогади осмислити.Тому книга складається з невеликих портретів і сцен.Зустрічі. Розмови. Побут. Атмосфера.Люди, які сьогодні виглядають майже міфічними постатями української культури, тут з’являються як сусіди по сходовій клітці. Як люди, які заходили в гості, жартували, сперечалися, курили на кухні.І в цьому, мабуть, найбільша цінність книжки. Вона додає людського виміру до цієї епохи.Читаючи, постійно ловиш себе на думці: це кілька років життя. Кілька років перед тим, як радянська система почне перемелювати цих людей через свої жорна. Багатьох із них — буквально.Перше видання цієї книги з’явилося на світ у 1966 році у Торонто, Канада. Володимир Куліш, який теж став літератором, у роки Другої світової війни іммігрував за кордон і зрештою зупинився у Філадельфії, США, де активно поширював творчість свого батька.Ця книжка працює саме так.Як фрагменти пам’яті.Як кілька додаткових штрихів до розуміння того часу.Якщо хочеться глибокого аналізу епохи або детального розбору творчості письменників Розстріляного відродження — цього тексту, звісно, буде замало.Але як погляд зсередини того будинку і того дитинства — читати це дуже цікаво.А що ви читали про цю епоху? Що любите із Наших двадцятих?