акупунктура

колись у тебе вже таке було. тебе оточували важливі тобі люди, ти був з ними поряд, спав з ними в одному ліжку, їв у їхніх квартирах, ходив з ними по вулиці і говорив про рутину днів й про щось, може, навіть більш високе, наприклад, про подорожі в Ісландію, а потім час швиряє вас у різні кінці всесвіту і тепер ти навіть не пам‘ятаєш, який вигляд мали обличчя тих людей, якого кольору у них були очі, хто вони взагалі такі? а інколи ти навіть не можеш пригадати їхніх імен або їхнього голосу — як він звучав у темряві кімнати вночі?

фантомні обрубки постатей, які десь валяються у твоїй пам‘яті, як випадково прочитана вивіска посеред міста.

ці люди, такі дорогі тобі і важливі в ті далекі роки, вони навчили тебе нового світосприйняття, ти називав їх лагідними словами, купував їм солодке до чаю, це були твої люди, твій куточок, твій затишний осередок, куди ти завше міг повертатись. а коли на душі тобі було паскудно, то ти згадував цих людей і думав: ну я ж не один, у мене є … і називав подумки ці імена.

де ці люди зараз? на яких континентах вони підкорюють піраміду потреб маслоу?

колись твоє здоров‘я погіршиться, з‘являться мішки під очима і зморшки, з тобою трапиться панкреатит і, можливо, зайва вага. і ти почнеш сезон лікування, вірячи, що справа не в зморшках і спазмах болю, а в поганій екології. пройшовши усі ці кола пекла у державних лікарнях, ти зрозумієш, що традиційна медицина — це найбільше наєбалово в житті. і тоді ти почнеш їсти салати і біодобавки, запишешся на масаж і йогу, стоятимеш на голках, почнеш акупунктуру.

ти лягаєш на дерев‘яну стільницю, лікар азіат показує тобі, що руки треба класти долонями вниз. він вставляє в різні частини твого тіла тоненькі довгі голки, проколюючи шкіру як поліуретан.

лежачи на сеансі акупунктури, ти почуваєш себе піддослідним кроликом, якого проштрикують голками навіть не заради якоїсь мети, а заради задоволення. голки — це маленькі вироки у твоїй шкірі й ти намагаєшся відвернути від них погляд, бо тобі неприємно коли життя виголошує тобі якісь вироки. ти закриваєш очі і переміщуєшся своїм життям, заходиш у далекі коридори юності, перебираючи в пам‘яті людей, які зникли з твого життя як зникли шрами від акне.

ти розумієш: колись у тебе вже таке було. тебе вже оточували якісь люди, в них були хобі і слабкості характеру, а тепер це не люди, а стерті номери телефонів.

хто були вони? де вони зараз, чому вони розпались на молекули в моїй голові? ти силуєшся пригадати їхні обличчя, але нічого не виходить — перед очима тільки обличчя лікаря азіата, який проколює тебе голками з посмішкою дитини.

ти зі сльозами на очах усвідомлюєш в цю мить, пронизаний голками, усвідомлюєш, що люди минають як телеграфні стовпи. як вікна вагону метро, що проноситься повз тебе, а ти намагаєшся вдивитись в ці вікна і зачепитись за них своїми зіницями, вірячи, що щось можна звідти дістати. а люди все одно минають. розпорошуються в просторі, кануть в минуле як в темний тунель, безповоротно і пунктуально. йдуть в небуття як викурені сигарети.

після сеансу акупунктури ти витираєш своє тіло вологими серветками, запах спирту, білі кольори, синтетичне простирадло, яке після тебе обов’язково замінять на нове — таке ж безжиттєве і синтетичне. лікар азіат миє руки з милом і кидає на тебе сповнений ніжності та любов погляд.