паралакс

я підходив до вікна і сканував простір зліва направо, як ксерокс сканує папір. ліворуч я бачив приватні будиночки, перемішані з соціальним житлом. цей урбаністичний пейзаж викликав приємну емоцію, він був такий життєрадісний. різнокольорові дахи, строката висотність, супутникові тарілки, як таблетки аспірину, хаос будматеріалів — ця архітектура на тілі міста виглядала як біжутерія.

за цим райончиком виростали висотки — нові будинки, зведені на початку 2000-х. з панорамними вікнами, з просторими плануваннями, там проживав середній клас. особливу увагу я звертав на ці будівлі вночі, їхні силуети обтяжували небо, в одному вікні завжди горіло світло, ніколи не вимикалось. в темному отворі ночі це світло було як індикатор ввімкненого стартера, який запускав процес, намотував на себе цю ілюзію.

далі — якщо підняти погляд високо і поглянути аж за обрій — починався совковий житловий масив, тільки з галицьким шармом. панельки 60-х немов бетонні саркофаги стояли одна біля одної, тонули в туманах, грузли в дощах, виношували чиюсь старість і безнадію.

далі — місто обривається. соняшникові поля, ріпакові поля. між ними і містом акуратний шов лісосмуг, накладений з ювелірною точністю.

погляд повертався назад і я досліджував простір з новою інтригою. перед самим будинком як туша мертвого слона розкладалась стара занедбана фабрика. стіни чорні, на дахах — чагарники. одного разу я побачив, як на покрівлю фабрики забрались троє підлітків, за спинами у них рюкзаки, вони поскидали куртки і в одних футболках дивились в очі сонцю. обвітрені, але щасливі, споживають адреналін разом з чіпсами. сонце, що сідало, обдавало їхні обличчя кривавими відблисками.

ця стара фабрика, ця мертва промзона, завжди привертала увагу немов перев’язана гнійна рана. її можна було розглядати годинами, досліджувати і поминати. здавалось, що вона померла, але вночі було чутно, як вона стогнала.

за старою зруйнованою фабрикою лежало трамвайне депо, здалеку я бачив як трамваї, немов маленькі черв’ячки, виповзали звідти і заповзали назад. за трамвайним депо — я підіймаю погляд знову високо вгору — центральний вокзал міста лева, його купол і пара над ним, його акустика, від якої завмирають янголи і водії локомотивів.

там, за вокзалом, починалось старе місто, жовте, вицвіле і обгоріле на сонці. видно було його зморшки, чутно було його хрип. довго на місто дивитись було важко. я заплющував очі, а коли знову відкривав їх, то дивився перед себе — прямо перед будинком, прямо перед очима наче плацдарм простяглось футбольне поле.

на полі собачники вигулюють собак, малі грають у футбол, дійства відбуваються, наче на сцені, а ти сидиш і дивишся на цю сцену.

периферія ніколи не бреше, периферія завжди чесна з тобою, спальні райони наших міст не вимагають від нас багато, достатньо просто жити тут і ходити за продуктами, достатньо просто дивитись у вікно, достатньо просто бути самим собою.

на футбольному полі один чоловік, прямо в цей момент, коли я дивлюсь на нього, прямо в цей момент він іде довкола поля задом наперед, обережно переставляючи ноги. він відмотує час назад, до тих світлих довоєнних буднів, до зернистої рутини, до прагматики наших вчинків, не заплямованих сяйвом юпітера.