Source
Grumpy readerka | Я не вмію читати лише одну книжку, і інколи навіть мене дивує, які вда...
509 Views/Reach
2026-10-05 09:51
Message №1500
Я не вмію читати лише одну книжку, і інколи навіть мене дивує, які вдалі поєднання витворюються.
Ось уже якийсь час читаю "Червону пам'ять" Тані Браніґан про Культурну революцію в Китаї (зразу занотуйте собі "Не кажіть, що в нас нічого немає" Мадлен Тієн на цю тему), а нещодавно не втрималася й почала "Taipei Story" Ребекки Кван — не засуджуйте, будь ласка. Так от виявилося, що хоч Кван і не надто заглиблюється у цю тему, але книга Браніґан надає чудовий контекст для сприйняття будь-якої сучасної книжки про Китай.
Власне, «Тайбейська історія» (здається, в "Жорж" уже відкрите передзамовлення) більше про Тайвань, бо саме туди приїжджає головна героїня на літній інтенсив з китайської, але її батьки-емігранти з материка, ще там досі живуть якісь родичі, та й загалом контекст потрібен. Без нього доведеться брати на віру переконання героїні, які не дуже то і стійкі. Загалом авторка не покладає рук, аби підсвітити її американськість: Лілі дивується громадському транспорту, велосипедистам, смачній і дешевій їжі, відсутності кондиціонера тощо. Цікаво, куди зрештою нас ця книга приведе.
Тоді як у "Червоній пам'яті" авторка послідовно досліджує — як тільки може за цих умов — Культурну революцію з її жертвами, катами, творцями, (не)забуванням і (не)прощенням. У якийсь момент вона зізнається, що дослідження лише ускладнили її власне розуміння ситуації:
"Я думала, що ці люди по один бік. Раніше мені здавалося, що є дві сторони: пам'яті й забуття. Максимум три, якщо виділяти ще й тих, хто подає цю історію як попередження, і тих, хто прославляє її як справедливішу й егалітарнішу епоху. Але розколи тільки примножувалися. Ті, кому найважливіше було пам'ятати, гризлися між собою. Сторін виявилося забагато: може, тут узагалі не було чітких сторін, а тільки нескінченна бридка сутичка всіх проти всіх".
Що ж, одна книга цікава, хоч і трошки безтолкова, друга — захоплива, але про жахливі речі. Не найгірша комбінація!
(Ще я вчора пірнула в кролячу нору, читаючи, як гейтять Кван за піаніста з Ізраїлю, а також за білого чоловіка й загалом тематику творів, але про це якось згодом, якщо не забуду)
Ось уже якийсь час читаю "Червону пам'ять" Тані Браніґан про Культурну революцію в Китаї (зразу занотуйте собі "Не кажіть, що в нас нічого немає" Мадлен Тієн на цю тему), а нещодавно не втрималася й почала "Taipei Story" Ребекки Кван — не засуджуйте, будь ласка. Так от виявилося, що хоч Кван і не надто заглиблюється у цю тему, але книга Браніґан надає чудовий контекст для сприйняття будь-якої сучасної книжки про Китай.
Власне, «Тайбейська історія» (здається, в "Жорж" уже відкрите передзамовлення) більше про Тайвань, бо саме туди приїжджає головна героїня на літній інтенсив з китайської, але її батьки-емігранти з материка, ще там досі живуть якісь родичі, та й загалом контекст потрібен. Без нього доведеться брати на віру переконання героїні, які не дуже то і стійкі. Загалом авторка не покладає рук, аби підсвітити її американськість: Лілі дивується громадському транспорту, велосипедистам, смачній і дешевій їжі, відсутності кондиціонера тощо. Цікаво, куди зрештою нас ця книга приведе.
Тоді як у "Червоній пам'яті" авторка послідовно досліджує — як тільки може за цих умов — Культурну революцію з її жертвами, катами, творцями, (не)забуванням і (не)прощенням. У якийсь момент вона зізнається, що дослідження лише ускладнили її власне розуміння ситуації:
"Я думала, що ці люди по один бік. Раніше мені здавалося, що є дві сторони: пам'яті й забуття. Максимум три, якщо виділяти ще й тих, хто подає цю історію як попередження, і тих, хто прославляє її як справедливішу й егалітарнішу епоху. Але розколи тільки примножувалися. Ті, кому найважливіше було пам'ятати, гризлися між собою. Сторін виявилося забагато: може, тут узагалі не було чітких сторін, а тільки нескінченна бридка сутичка всіх проти всіх".
Що ж, одна книга цікава, хоч і трошки безтолкова, друга — захоплива, але про жахливі речі. Не найгірша комбінація!
(Ще я вчора пірнула в кролячу нору, читаючи, як гейтять Кван за піаніста з Ізраїлю, а також за білого чоловіка й загалом тематику творів, але про це якось згодом, якщо не забуду)