Чотири роки. Це не просто календарна дата. Це тисячі годин невідомості, сотні безсонних ночей і нескінченна молитва, яка всупереч усьому розриває тишу. Чотири роки, як Олександр Бабич — людина слова, честі та сталевої волі — перебуває в полоні лише за те, що не зрадив свою громаду, свою державу.​​Ми не маємо права на втому, поки він не має права на волю. Громада кричить про своїх героїв на всіх рівнях: від затишних кухонь до високих міжнародних трибун.​Використовується кожен важіль, кожен дипломатичний канал, щоб посилити тиск на агресора. Світ має знати: Олександр Володимирович — це не просто «цивільний заручник», це серце цілого міста, всієї громади. Серце, яке намагаються зупинити, але не зможуть.​​Голопристанці й жителі Херсонщини ніколи не стояли осторонь. Кожна акція підтримки, кожен плакат у руках, кожна згадка в соцмережах — це наш спільний фронт. Місцеві жителі виходять на площі не просто як мешканці, а як велика родина, у якої вирвали частину душі.Очільник громади завжди дбав про людей, тримаючи удар у найтяжчі часи. Тепер наш священний обов’язок — бути його голосом, його силою та його опорою тут, на волі.​​Словами важко виміряти той вантаж, який несе родина Олександра Володимировича. Ваша витримка захоплює, а ваша віра — надихає. Знайте: ви не самі в цьому очікуванні. Разом із вами кожен житель Голої Пристані чекає на той день, коли зможе особисто привітати свого мера.​Темрява може бути густою і тривалою, але вона ніколи не переможе сонце. Не зупинимося, не замовкнемо. Боремося поки не побачимо Олександра Бабича на рідній землі, поки не потиснемо йому руку і не почуємо: «Я вдома».