Тепер, коли непостійность і раптова смерть особливою часто і виразно проявляються в нашому буремному житті, запостимо тут знову дещицю зі "Ста тисяч пісень Міларепи" - тибетський буддійський твір, записаний у 15 столітті з корпусу історій та пісень, що передавалися усно з 12 століття.

(Уривок із розділу "РІГ Я́КА", в якому мандрівний тибетський йоґін і бард Міларепа (11-12 ст.н.е.) навчає свого учня Речунґпу (який трохи сповнився пихи після своєї "крутої" прощі до "Святої Землі" Індії), певним основоположним істинам, які варто закарбувати собі ще з самому початку Шляху)

... І вони подалися далі. За якийсь час Речунґпа мовив до Міларепи:
-- Дорогий Ламо, мені холодно і я страшенно зголоднів. Он там є табір кочовиків. Ходімо туди й попрохаймо в них трохи їжі...

... Вони поплелися до залатаного шатра. Підійшовши до входу, вони прочистили горло, аби попрохати подаяння, та враз із шатра вискочила жінка і, вочевидь переплутавши їх із кимось, заволала:

-- Людоньки, ви подивіться на них! Вони повернулися за добавкою! Ах ви бісові діти! Вдаєте з себе святих йоґінів! Та справжні йоґіни, такі як Міларепа, не тільки не їдять більше положеного, а й не дуже приймають від нас офіри, навіть коли ми самі приносимо їм їжу. А такі як ви, лобуряки, не вдовольняються тим, що вже отримали. Це ж треба таке - вдруге того самого дня приходити, аби наклянчити ще більше! Ганьба! Якщо вже конаєте під таких мандрівних йоґінів, як святий Міларепа, то принаймні на людях вели б себе так, як він. От шельми! Те, що в мене було збережено сьогодні для подаянь, я вже дала вранці. Ну все, доста, завтра мене чекає багато справ. Ану забирайтеся звідси!

-- Сонце заходить, - звернувся Міларепа до Речунґпи. – Я ж казав, що вже пізно жебрати їжу. Переночуймо десь.

Ту ніч Джєцун і Речунґпа провели неподалік від шатра тієї жінки. Опівночі з її намету донеслися якісь звуки і вовтузіння, однак воно швидко припинилося і все стихло.

Наступного ранку, коли зійшло сонце, Джєцун наказав Речунґпі:
-- Піди-но до того шатра й поглянь, що там скоїлося.

Речунґпа тихенько, аби не наразитися знову на гнів господині, заглянув до намету й угледів, що всередині там не було нічого, крім трупу тієї бідолашної жінки. Її не минула епідемія, яка лютувала в тих краях.

Почувши від Речунґпи таку новину, Міларепа промовив:

-- Сину, таке ж непостійне і все решта в світі. Минулого вечора ця жінка поскупилася на подаяння, вона щось там вираховувала, планувала справи наступного дня. А на ранок її вже не стало. Далебі, все минає, все непостійне.

З тими рештками харчів, які вони знайшли в її шатрі, Міларепа приготував і здійснив із Речунґпою обряд ритуальної учти за померлою. Потім, коли голодний Речунґпа, який досі ще нічого не їв, запакував ту їжу і вже збирався взяти її з собою, Міларепа зауважив:

-- Негоже їсти те, що було пожертвувано на благо померлих, при цьому не подбавши за душу того, кому її було офіровано. Візьмімо цю жінку з собою. Ти неси її труп, а я піду попереду й показуватиму тобі шлях.

Без особливого запалу, боячися підхопити з трупа якусь заразу, набурмосений Речунґпа поніс померлу на своєму плечі, а Міларепа бадьоро крокував попереду.

Незабаром вони дійшли до багновища.
-- Поклади труп, - наказав Джєцун, і коли Речунґпа поклав мерця на землю догори лицем, Міларепа втупив вістря свого посоха до грудей померлої, там де серце, і промовив:

-- Кожна істота приречена померти, проте рідко коли хто з живих замислюється над цим. Не думаючи про смерть, люди занедбують дорогоцінний шанс практикувати єдине, що допоможе під час смерті й після неї – Дгарму. Речунґпо, закарбуймо собі в пам’яті випадок із цією жінкою; хай він буде нам добрим уроком, нагадуванням про непостійність та ілюзорність усього.

І, далі притискаючи посох до серця померлої, Міларепа тужливо заспівав:

Благодатносте Святих,
Незбагне́нна розумом!
Коли непостійність життя
Серце глибоко разить,
Думки до Дгарми навертаються.
Якщо часто і повторно
Осмислюєш ти смерть,
Демон ліні й збайдужіння
Утрачає владу над тобою.