​Ролінґ вистояла дванадцять відмов з одним рукописом. Мартін Макдона зробив навпаки — і це спрацювало теж.

Мартін Макдона кинув школу в шістнадцять. Далі — робота в супермаркеті, де він розкладав товар по полицях, і канцелярська посада в британському Міністерстві торгівлі та промисловості, звідки він тягав офісний папір, щоб було на чому писати оповідання. Коли роботи не було, жив на соцвиплатах.

У 1992-му батьки остаточно повернулися в Ірландію, і будинок біля Кемберуелл-Ґрін залишився двом братам. Обидва писали. Мартін розсилав кіносценарії — не брали. Розсилав радіоп'єси — те саме. За підрахунками біографів, відмов на радіоп'єси набралося двадцять дві.

Сам він потім описував цей період без жодної драми: сценарії були погані, радіоп'єса теж погана, а п'єси взагалі стали останнім варіантом — театр він на той момент вважав найгіршим із мистецтв.

П'ятдесят назв за раз

Ще до п'єс у нього був доволі оригінальний спосіб роботи: він сідав і виписував список назв. Просто назв, штук п'ятдесят поспіль: «Стілець», «Хлопчик-вовк», «Скрипка й п'яний янгол». А потім, за тиждень чи коли дійдуть руки, брав кілька з них і пробував написати під них історії — щось на кшталт казок, тільки жорсткіших, ближчих до того, як казки звучали до того, як їх почали адаптовувати для дітей.

Таким чином, основою тут була не ідея, а список. З 50 назв він чіплявся за дві-три й доводив їх до чогось цільного.

Десять чи дев’ять?

1994-й рік. Брат поїхав у Каліфорнію вчитися на сценариста, будинок спорожнів. Макдона сів писати п'єси мовою, яку пам'ятав із літніх канікул у Коннемарі. Це навіть був не діалект, а більш ритм — такий, яким його дядьки будували речення.

За неповний рік він написав усі свої ірландські п'єси. «Королеву краси з Лінана» — за півтора тижня, дев'ять сцен, по сцені на день. «Каліку з острова Інішмаан» — за п'ять тижнів. Плюс «Череп із Коннемари», «Самотній Захід», «Лейтенанта з Інішмора» і «**Банші Інішерина**». Тоді він написав купу текстів (десь говориться про шість п'єс за десять місяців, а десь про сім за дев'ять, бо в ту саму купу іноді дописують два його неірландські тексти).

Жодна з них на той момент нікому не була потрібна. Він розсилав їх у театри й отримував відмови.

Купа рукописів у Голвеї

Ґаррі Гайнз повернулася в Druid — театр у Голвеї, який вона колись заснувала. Druid брав п'єси самопливом, тобто від будь-кого без рекомендацій, і тому щороку тонув у рукописах від ноунеймів. Гайнз шукала нову ірландську п'єсу, щоб відкрити нову міську сцену в Голвеї, і сіла перечитувати цю купу.

Вона витягла звідти текст Макдони й не могла повірити, наскільки він смішний. Перше, що вона запитала: хто це взагалі такий. Про автора в театрі знали тільки те, що він живе в Лондоні.

Гайнз попросила співробітників пошукати, чи не надсилав цей самий чоловік ще щось. Знайшли ще дві п'єси. Druid узяв усі три одразу.

Тобто Гайнз не вибирала між Макдоною й іншим драматургом. Вона вибирала, з якої з трьох п'єс Макдони почати.

Ролінґ навпаки

Протилежний спосіб пройти те саме — історія Джоан Ролінґ. Один рукопис, який вона носила роками, агент, який роздрукував три копії, бо на більше не було бюджету, і приблизно рік розсилок. Дванадцять видавництв відмовили, тринадцяте погодилося.

Обидва варіанти спрацювали, але математика в них різна. Ролінґ мусила вистояти дванадцять «ні» по одному й тому самому тексту. Макдона на кожне «ні» мав ще п'ять текстів у шухляді, і коли хтось нарешті сказав «так», у тій шухляді знайшлося чим цей інтерес добрати.

Звичайно, сісти й написати шість п'єс поспіль може не кожен. Макдона на той момент жив на соцдопомогу в успадкованому будинку, без сім'ї, без роботи й без планів її мати, бо поставив все на створення історій. У Ролінґ була маленька дитина. Ресурс різний, і копіювати тут можна не обставини, а рішення — не ставити все на один текст, якщо є можливість зробити кілька.

Але також підхід Мартіна можна скопіювати для створення контенту для соцмереж — створюйте багато різного й якщо воно нормальної якості, то щось у підсумку залетить.

📝Придбати ґайд «Сторітелери»

🎬Підпишись на game of stories