​Джордж Лукас відмовився від 350 тисяч доларів. Натомість узяв права, які згодом принесли понад 20 мільярдів

Після «Американських графіті» Джордж Лукас міг просити за наступну режисерську роботу приблизно 500 тисяч доларів. Фільм коштував менш ніж 800 тисяч і зібрав 200 мільйонів, тож ціна на Лукаса виросла втричі.

Він прийшов до 20th Century Fox і сказав, що згоден на сто п'ятдесят тисяч. Тобто на стару ставку. Натомість просив дві речі, які тоді нічого не важили: права на мерч і права на будь-які продовження.

Fox погодилися.

Чому це виглядало як подарунок студії

У 1967-му Fox вклалися в мерч навколо «Доктора Дуліттла» і втратили на цьому купу грошей. Відтоді ставлення до іграшок за мотивами фільмів було приблизно таке: це не бізнес, це реклама, і роздавати такі права партнерам — нормальна практика.

Із продовженнями ще простіше. У студії майже ніхто не вірив, що цей фільм узагалі відіб'ється. Космоопера тоді не вважалася серйозним жанром, сценарій читали як щось дивне, і єдиним справжнім прибічником проєкту всередині Fox був Алан Ледд-молодший. Продовження чого? Того, що провалиться?

На що він насправді ставив

Fox оцінювали сюжет. Сюжет був дивний, тому й ціна дивна. Лукас оцінював інше — світ. Він писав не історію на дві години, а місце, в якому хочеться залишитися після титрів: раси, планети, техніку, релігію, історію війни, яка почалася задовго до першого кадру. Сценарій вийшов на сто вісімдесят сторінок, і Лукас порізав його на частини, бо матеріалу було більше, ніж на один фільм.

Права на мерч — це, по суті, ставка на те, що глядач захоче забрати шматок цього світу додому. Права на продовження — ставка на те, що історія не закінчиться там, де закінчиться перша плівка. І перше, і друге має сенс лише тоді, коли ти будував не фільм, а всесвіт. Fox платили за фільм, Лукас забрав собі всесвіт.

Порожня коробка

Наскільки він мав рацію, стало ясно вже на Різдво 1977-го, і в найбезглуздіший спосіб.

Права на іграшки отримала компанія Kenner — після того, як більший гравець від угоди відмовився. Фільм вийшов у травні й миттю розніс усі прогнози, а фігурок не було: їх просто не встигали виготовити. Kenner опинилися в ситуації, коли в них є ліцензія на найпопулярніший товар року й немає самого товару.

Тоді вони зробили те, що глава компанії потім назве найсамотнішим рішенням у своєму житті. Продали порожню коробку. Всередині — картонна підставка, наліпки, картка фанклубу й сертифікат, який треба заповнити, надіслати поштою й чекати кілька місяців, поки прийдуть чотири фігурки: Люк, Лея, Чубакка й R2-D2.

Коштувало це близько восьми доларів. Діти на Різдво розгортали обіцянку. І коробки розкупили.

Що ці права дали далі

Гроші від мерчу — очевидна частина. До 2012 року йдеться про понад двадцять мільярдів доларів роздрібного обороту, і в тому ж році Лукас продав Lucasfilm компанії Disney за 4,05 мільярда.

Але цікавіше те, що дали права на продовження.

Коли дійшло до «Імперії», Лукас вирішив фінансувати фільм сам — узяв кредит під успіх першої частини, а Fox лишив тільки прокат. Причину він пояснював прямо: це була нагода стати незалежним від голлівудської системи. Йому не заважало випускати фільм через студію, заважало інше — приходити до них по гроші й чути «сценарій подобається, але тут ми змінимо».

Прийом

Угода 1973 року виглядає як історія про гроші, а насправді це історія про те, як автор оцінив власний матеріал точніше за професіоналів.

Студія бачила фільм, а Лукас бачив систему, з якої фільм — лише перший фрагмент. І торгувався він не за відсоток від касових зборів, а за право продовжувати цю історію. Мерч і сиквели — це дві сторони однієї ставки: що світ виявиться більшим за сюжет.

📝Придбати ґайд «Сторітелери»

🎬Підпишись на game of stories