​Фільм про Барбі починається з пародії на Кубрика. Як Ґрета Ґервіґ заховала розмову про смерт у рожеву обгортку Фільм про пластикову ляльку починається зі сцени, яка не має до ляльок жодного стосунку. Пустеля, світанок, дівчатка бавляться з пупсами — і раптом посеред піску виростає гігантська Барбі в чорно-білому купальнику. Дівчатка застигають, а потім починають розбивати своїх пупсів об каміння. Це майже покадрова пародія на «Світанок людства» — відкриття «Космічної одіссеї» Стенлі Кубрика, де мавпи вперше бачать чорний моноліт і вчаться вбивати.Ґрета Ґервіґ сама зізнавалася, що вагалася з цього приводу. За її словами, вона в якийсь момент подумала: невже я справді почну цей фільм із пародії на «Космічну Одіссею»? І проговорила цю ідею з психотерапевткою — та вважала задум смішним. Ґервіґ пояснювала логіку так: Кубрик — уособлення певного типу маскулінного кінематографа, і саме тому перенести його на історію про ляльку здалося їй веселою затією.Вона категорично не хотіла робити дешеву пародію. Ґервіґ прямо казала, що не мала наміру відбути це швидко й абияк, ніби воно ні на що не впливає. Тому сцену відтворювали з майже нав'язливою точністю: команда розбирала оригінал по кадрах, будувала за розкадровками самої Ґервіґ, підбирала ті самі фокусні відстані об'єктивів. Пародія на «Космічну Одіссею» — не ґеґ заради ґеґу, а спосіб одразу задати глядачеві правила гри. Фільм із перших хвилин каже: тут буде смішно, тут буде кіношно, і тут буде серйозно — усе водночас. Глядач, який бачить, що фільм про ляльку розмовляє з Кубриком, погоджується на те, що далі можуть бути будь-які теми. Це той самий контракт із аудиторією, тільки укладений через жанрову зухвалість.А теми там і справді несподівані. Наприклад, я не дивився трейлер і взагалі не знав про що історія, коли йшов в кінотеатр. І тому приємно здивувався. Адже вже через кілька хвилин після пародії йде диско-номер — омаж танцям із «Лихоманки суботнього вечора», яскравий, рожевий, безтурботний. І посеред нього Барбі раптом запитує решту ляльок, чи бувають у них колись думки про смерть. Музика зупиняється. Слово вимовлене — і фільм із цього моменту вже про інше.Важка тема сховалася всередині найлегшої з можливих обгорток. Смерть, страх старіння, неможливість відповідати ідеалу — усе це в фільмі про іграшку, знятому в кислотно-рожевих тонах. І глядач приймає правила, бо форма настільки безтурботна, що не вмикає захисних механізмів. Якби те саме питання прозвучало в похмурій драмі, воно було б очікуваним. У «Барбі» воно спрацьовує саме тому, що ніхто його не чекав.Ґервіґ і Ноа Баумбах (співавтор сценарію) вбудували в фільм десятки таких мостів між дитячим і дорослим. Два кадри, де рука Барбі торкається руки Рут Гендлер, її творчині, побудовані за траєкторією рук Бога й Адама з фрески Мікеланджело в Сікстинській капелі. Сам сюжет спирається на античний міф про Пігмаліона — скульптора, який створив ідеальну жінку й закохався у власне творіння.Ґервіґ описувала естетику фільму фразою «автентична штучність». Це — ключ до всієї конструкції: пластик не приховують, ним пишаються — і саме крізь цей відверто несправжній світ говорять про цілком справжні речі.Складно всередині — багатошарова система відсилань, філософське питання про сенс існування, розмова про смерть і про неможливість бути ідеальною. Просто назовні — рожевий фільм про ляльку, де всі танцюють.📝Придбати ґайд «Сторітелери»🎬Підпишись на game of stories