Згадую спілкування зі старшими ялтинцями, чиї рідні брати або сестри навчалися в т.зв. грецькій школі в 1930-х (причому ялтинська школа вважалася опорною для решти греко-еллінських шкіл). З почутих розповідей усвідомив, що димотику (яку викладали в школі в якості рідної мови) учні, як і їхні батьки, не визнавали рідною мовою, хоча, кажуть, у школах їм постійно намагалися втолдичити це, водночас називаючи румейську зтатареною, зтуреченою, забрудненою тощо. Ялтинцями навіть вживалося слово "крітика" на позначення димотики. Словом румейка димотику ніколи не називали, незважаючи на значну взаємну зрозумілість. Порівнюючи з сучасністю, починаю сприймати виникнення спілки літераторів на чолі з Г.Костоправом (які почали писати румейською і намагалися виробити румейське койне - літературну румейку) як незгоду з натягуванням димотики на румейські села. Це була відповідь румеїв на спробу підміни рідної мови. Чому в 90-х не відбулося аналогічної реакції? Очевидно, тому що радянська влада знищувала самосвідомість надазовських греків настільки вправно, що кожне наступне покоління ставало більш вразливим до підміни уявлення як про рідну мову, так і про самих себе, свою історію і походження. Чому в урумів не було подібної активності в 30-х? Урумів уже тоді зашугали, оскільки вже 150 років їхня тюркомовність трактувалася як другосортність, а урумська мова називалася чужою, насадженою, наслідком османського іґа і под. Та і самі ж румеї завзято підхопили цей наратив, піддавшись навіюванню про свою "чистокровність".