"Що сказати? Справді складно було. Ми з Інгрідою приїхали без зв'язків, допомоги, грошей. Розмовляли ламаною англійською", – кожен трудовий мігрант зрозуміє.

З одного боку, Валдас втілив мрію – вступив до Лондонського столичного університету на програму "Спортивна наука та тренерська справа".

А з іншого – як не вмерти з голоду?

Дамбраускас фарбував стіни на будівництві, торгував на ринку, мив підлогу в пабі, розносив газети і навіть підпрацьовував приватною нянею!

"Доводилося хапатися за кожну випадкову роботу. Бувало, що ми з дружиною мали по 4-5 робіт одночасно. А крім того я ж був студентом денної форми навчання, волонтерив у футбольних клубах та допомагав з дітьми..."

Чого-чого, а працездатності йому не позичати.

І ще – оптимізму:

"Ми були вдячні за життя, яке мали, і можливості, які воно створювало. Переїзд до Англії був найкращим кроком із можливих".

І позаяк литовець не здавався, невдовзі доля його винагородила – у 2004-му на резюме відгукнувся Ман Юнайтед, де шукали асистента тренера в академію. Робота на чверть ставки, але це вже був крок!

Як, зрештою, і пост у Тайгерс – аматорській команді, що виросла із благодійної організації, яка опікувалася молодими мігрантами із Бангладешу, а далі розширила діяльність на інші неблагополучні квартали.

Наче у біблійному Вавилоні, тут були діти усіх кольорів та рас, проте всі говорили однією мовою.

Чи міг подумати Дамбраускас, що наступного разу ставитиме 11 гравців з різними паспортами вже у кваліфікації ЛЧ на чолі Сабаха?

Звісно ж, ні.

Він просто виконував свою роботу так добре, як умів. Секрет, якщо й існує, то лише в цьому.

Історію найнесподіванішої тренерської кар'єри у Лізі чемпіонів-2026/27 читайте повністю тут.