Шевченко прибув до Італії, як звичайний українець тих літ до Європи – трохи наївний, неотесаний, але з добром.

А навколо Мілан, Ла Скала, Тиждень моди... І всі ці Мальдіні-Альбертіні-Костакурти, які могли б глянути зверхньо і пройти повз, натомість обрали його наставляти, допомагати.

Шева відповідав тим, що вмів – забив у 1-му турі Лечче, в 2-му Перуджі; далі хет-трик у ворота Лаціо.

І ще вчив мову так швидко, як тільки міг.

На одній з перших прес-конференцій Мілан найняв хлопця, який клявся, що знає українську, але коли довелося перекладати, то просто вимовляв дивні звуки.

"Ар'єдо, я не знаю, що він каже, але це точно не українська", – кумедна вийшла історія.

Або інша – коли перед дербі з Інтером Андрій, який ще погано знав граматику, видав: "Я можу пообіцяти, що точно не буду забивати завтра". Тиша в студії повисла на пару секунд, перш ніж до присутніх дійшло.

Та завжди, хай там що, у Мілані мали до нього симпатію. Це все спрощувало.

І коли Шевченко, отримавши перші великі гроші, купив надпотужний спорткар. Паоло Мальдіні по-батьківські спитав: "Ти куди на ньому? У Голлівуд кіно знімати, чи діджеєм на дискотеку?"

А далі, у роздягальні, Дженнаро Гаттузо почав – каже, та тебе помітять всі захисники Серії А тільки-но з дому виїдеш. Регіт стояв – стіни дрижали.

Ну добре, добре.

На якійсь вечірці вони познайомили Шеву з Джорджо Армані, а той, у свою чергу, взявся його одягати. Smart casual після київських 90-х – стиль Андрія йде корінням у часи, коли він став "капоканноньєре", найкращим бомбардиром Серії А, із першої спроби, забивши 24 голи. А ми, в Україні, і не сумнівалися ні на секунду.

Лонгрід до 50-річчя найкращого футболіста незалежної України читайте повністю тут.