У роки юності Маццоли все було не так.

Італія ще квітнула, сповнена талантів, ідей, життєвої сили. Фелліні й Феррарі, Армані й Челентано писали історію не однієї країни, а цілої західної культури.

А Сандріно, тим часом, готувався до дебюту.

Пару разів він поривався кинути футбол, не витримуючи образи з трибун – мовляв, куди тобі до батька. Його заспокоювали Ферруччо, Меацца і тренер основи Інтера Еленіо Еррера.

"Від долі не втечеш все одно", – повторював брат.

І от у 1961-му настав цей момент. Інтер у "золотому" матчі переміг Ювентус, але фани прорвалися на поле, а власник "Старої синьйори" Умберто Аньєллі був ще й президентом федерації футболу. Він і призначив перегравання.

У знак протесту бос Інтера Анджело Моратті відправив туди молодіжку – і серед інших Маццолу.

Того дня Сандро мав три усні іспити в універі, але вся група попросила викладачів, аби він здав їх першим, бо йому ж на матч!

Він встигнув, авжеж.

А далі – забив з пенальті та був лідером молоді Інтера у безнадійному поєдинку, де Юве переміг 9:1.

"Я грав з твоїм батьком. Він був найкращим з усіх. Ти гідний свого батька", – потиснув хлопцю руку Джамп'єро Боніперті, що завершував того року кар'єру. Сандро був надто схвильований, щоб якось відреагувати.

І навіть через три роки, коли його зірка вже сяяла на всю Італію, він лише заплакав, коли до нього після фіналу КЄЧ-1964 підійшов Альфредо Ді Стефано – подарувати футболку й повторити: "Ти гідний свого батька, малий".

Дубль Маццоли на "Пратері" у ворота Реала, де ще догравали Пушкаш, Ді Стефано, Хенто – історичний момент.

Йшла-бо і ще одна епоха.

Лонгрід про легендарного Сандро Маццолу, який помер вчора у 83 роки, читайте повністю тут.