Галицко-буковиньскі говори в лїтературних творах Попри то, що в кінци 19 віку в Галичинї було ухвалено консенсус на зближенє лїт мови до надднїпрєньскої норми - галицко-буковиньскі письменники зовсїм сє не встидали показувати живу народну мову в творах. Особливо то любив буковиньский письменник Юрій Федькович, якого в одній з московских ґазет в статї «Русскіе в Галиціи» прозвали «Галицко-буковиньским Шевченком» (знимка 1), або Василь Стефаник (знимка 2 і 3) Твори автора наповнені живов народнов мовов, в якій і нинї много галичєн і буковинцїв впізнают рідну, знакому, народну бесїду. На жєль, богато з того вже не друкуют нинїшні редахтори, позаяк влада УРСР перевидала всїх клясиків одним наркомівским стандартом, що було чєстинов полїтики «боротьби з діалектизмами» (знимка 3 і 4), а нинї «то є не престижно». Одним з найлїпших творів, писаних виїмково живов мовов, був роман Петра Шекерика-Дониківа «Дідо Иванчік», по-гуцульски. Также приміри правдиво живої мови мож найти в творах «Покутскої трійци», Миколи Устияновичє «Месть верховинцє», Стефана Петрушевичє (вітец Евгена Петрушевичє), Івана Франка «Діяльоґи в Борислави» (всї 3 автори писали бойківским говором), Йосипа Лозиньского «Рускоє весїлє» (писано надсєньским говором).Мож ще сказати за галицку школу надднїпрєньскої лїтератури, коли такі письменники гій Гнат Хоткевич, Михайло Коцюбиньский та инчі в своїх творах показували житє гуцулів і їхну живу мову.Приписати сє на канал Вспільнота