Щось вирішила відволіктися і взяла у руки телефон. Чи то люди геть подуріли, чи то я почала більше сидіти у соцмережах і вилізла зі своєї бульбашки, але мені вже фізично погано від мітингів за «традиційні цінності», від того, як молоді люди витирають ноги об прапори, від того, як звинувачують всіх у всьому на світі та погрожують насильством. Якщо тут є такі — відпишіться всюди чимшвидше, бо ви зайшли у найбільш гейський блог в українській ніші кіно, і вам тут буде некомфортно (а просвітляти вас я не збираюсь).Тож якщо у вас соцмережі теж поплавились, але хочеться ввечері глянути щось просто добре, щиро раджу стрічку, на яку я рандомно натрапила через Ендрю Реннеллса — «Сумую за тобою, люблю тебе» від HBO.— Він сказав, що коли нарешті вирішив бути з тобою відвертим, то відчув, ніби ти цього вже й так чекала. «Чекала, аби віддати йому свою любов». Це його слова.— Ну, я й чекала. І чекала всі ті рази, коли він майже наважувався. Я завжди знала, що він гей, з дитинства. Протягом багатьох років бували моменти, коли він йшов до кімнати, де я була, навіть не заходив, залишався в дверях, і я бачила це на його обличчі. І кожен раз я думала: «Ось цей момент, Даяно. Він тобі скаже. Не злякай». І повір, мені вартувало великих зусиль не квапити його. Просто... Хотіла, аби він зробив цей крок сам. Знала, що після цього йому буде краще. Коли настав той день, той самий день, я була на кухні, готувала, і він підійшов так, як робив це вже багато разів, до тих же дверей, не далі. Був той же погляд. Той же страх і біль. Все було, як раніше. Але цього разу я зрозуміла, що просто не можу чекати. Я подивилася на нього і сказала: «Я тебе люблю». На фоні того, що я написала на початку поста, цей фільм стає надзвичайно теплим, безпечним прихистком і простором для розуміння. І це при тому, що ця тема тут взагалі не центральна. Це фільм про майже випадкову, але таку важливу, зустріч, про дітей, які обирають не нести ніякої відповідальності щодо своєї родини, і про прийняття втрати, наскільки це можливо. Ці діалоги хочеться слухати, хочеться бути частиною цих конфліктів і не закривати нікому рота, а навпаки — дати нарешті все проговорити. У певному сенсі ця стрічка виглядає як зворотний, тіньовий бік «Кальмара і кита» Ноа Баумбаха. Там сторона жінки та її переживання залишаються за кадром — глядачеві ніби за замовчуванням пропонують повірити, що вона зрештою знайшла свій спокій, але ми так і не дізнаємося, через яке внутрішнє пекло вона проходила. Тут же все навпаки. А ще стосунки батьків із зятями чи невістками часто виявляються значно тоншими та драматичнішими за стосунки з рідними дітьми, адже це завжди подвійна психологічна проєкція.Залишу тут свій Letterboxd 💗