Дружбі кінець: як пережити руйнування стосунків у еміграції?

Допис стосується друзів та знайомих, які не підтримали Ваш вибір про переїзд або обірвали з Вами стосунки внаслідок еміграції.

Наразі спостерігаю багато розчарування один в одному: як серед вимушених емігрантів до тих хто лишився, так і навпаки. Перші не розуміють, чому друзі та знайомі в Україні припинили спілкування з ними, і часто сприймають це як заздрість чи осуд, впадаючи в почуття провини за те що вони в безпеці. Другі ображаються на тих, хто поїхав, мовляв: «Всі живуть, повертайтеся і ви!». Іноді — ображаючись та нарікаючи перших зрадниками.

Все це виникає від непорозумінь та неможливості побачити ситуацію з позиції іншої людини.

Нам, вимушеним переселенцям та новоспеченим емігрантам, потрібно зрозуміти дві речі. Перше, люди, які залишаються, продовжують жити своє життя. Так, в нових реаліях, але в звичному місці і Вас там вже немає. І коли з почуття провини Ви ще і боїтесь про себе нагадувати і показувати своє «нове» життя — Вас стає ще менше у їхньому полі зору, відповідно — у їхньому житті. Тут спрацьовує принцип домінанти: для людей на перший план виходять питання виживання, а не Ваші з ними стосунки. Друге, що характеризує цих людей — бесперервний інформаційний тиск, під яким вони живуть. Кожен день вони змушені опрацьовувати інформацію щодо своєї безпки: нескінченні сигнали тривоги, новини з фронту, інформацію про обстріли, руйнування та жертви. Їх мозок переповнений інформацією і на Вас там просто не вистачає місця — як би образливо для Вас це не звучало. Справа не в тому, що Ви погані чи хтось думає про Ваше життя 24/7 — людей хвилює як їм жити далі і справлятись, живучи у війні. І коли Ви все ж таки зʼявляєтесь у їх просторі — їм дійсно важко зрозуміти Ваші переживання. Для них Ви за кордоном, а значить — в безпеці (їх домінанта, памʼятаєте?) — і це все, що їм треба знати. А коли вони все таки чують від Вас про труднощі адаптації, кризи, депресії, в них виникає питання: «А навіщо це все терпіти? Заради чого?». І добре, коли є діти і Ви можете пояснити свій вибір. Але іноді почуття провини заважає нормально комунікувати і доносити те, що насправді Вас турбує і які потреби за цим стоять. Відтак, співрозмовник продовжує: «Якщо все так погано, повертайтесь додому!» — бо в них і гадки немає, що зараз вам важливо бути почутим та отримати підтримку. І на жаль, часто ми не полегшуємо їм цю задачу.

Для людей, які залишаються виглядає дивним, що ви, хоч і вимушено, але свідомо поїхали, і тепер «виєте вовком», сумуючи за Україною та всім українським, несприймаючи нову країну, людей, їх культуру, їжу і так далі. «Який в цьому сенс? — думають вони — я ж живу в Україні, тут можна жити». Це роздуми і питання адаптованої людини до людини, яка втікла від загрози, бо її психіка не витримувала. Тому порада «Так повертайтеся додому, у нас все добре!» — для них цілком логічна, а для Вас — лише додає страждань і відчуттів, що Вас не розуміють і Ваші проблеми нікому не цікаві. А далі — тонка межа… хтось змовчить і образиться, а хтось — почне розказувати що повертатись нікуди, що в країні все погано, корупція не вщухає і роздавати песимістичні прогнози щодо війни. А потім дивуватись, чому з ними обірвали спілкування… Все просто — Ви викликали в цих людей роздратування, відчай та відчуття безнадії. Якщо подібні діалоги повторюються — починаєтсья уникання і стосунки руйнуються.

Тож, «голодний ситому не товариш» — як то кажуть. І дивно вимагати від людей, яких Ви все життя чи принаймні якусь її частину вважали друзями — повного розуміння і підтримки, коли ці люди самі «блукаюсь серед власних стін». Єдине, що може допомогти врятувати стосунки на відстані — проявити терпіння і розуміння зі своєї сторони, бути тактовним, щиро цікавитися життям один одного та шукати можливості для спілкування. І якщо це не гра «в одні ворота», стосунки будуть жити, навіть якщо між вами 10 000 кілометрів.