Богдан Кротевич

Ми маємо чітко зрозуміти і зафіксувати: після того як військові публічно заговорили про неадекватне управління ЗСУ з боку Олександра Сирського, ми не маємо права зупинятися і дозволити цій темі затихнути.Сирський несе персональну відповідальність за систему, яку він будує в армії. Штурмові полки, ситуація у 425-му полку «Скеля», свідчення про небойові смерті, побиття, катування і незаконне утримання людей,замовне вбивство екс командиром 155 бригади ( колишнім НШ 425 полку Скеля) масове СЗЧ та кримінальні справи щодо викрадень і вбивств. Це наслідки системи управління, у якій командири відчувають безкарність, а солдат дедалі частіше сприймається як безправний ресурс.Під керівництвом Сирського армію руйнують зсередини, перетворюючи її на структуру, яка дедалі більше нагадує ОПГ із дев’яностих: кругова порука, страх, насильство, приховування злочинів і повна безкарність керівництва.Щойно все стихне, проти військових, які наважилися говорити, почнуться репресії та полювання на відьом. Покарання від зняття з посади до відправки в посадку «в один кінець».Сирський має нести відповідальність! Мовчати зараз означає залишити діючих військових сам на сам із цією системою. Кожен має вчинити по совісті.Київ 18 липня 20:00, площа І.Франка.

Президент заявив, що завтра спілкуватиметься з командирами бойових бригад. Тому сьогодні я хочу звернутися до особового складу цих бригад.Завтра ваші командири матимуть можливість сказати правду про те, що відбувається в армії, або промовчати. Ви значно краще за мене знаєте ціну такого мовчання і розумієте, до яких наслідків воно може призвести.Я усвідомлюю, що не кожен офіцер готовий узяти на себе таку відповідальність. Хтось переживає за себе і свою посаду. Хтось боїться за свій підрозділ, розуміючи, що після відвертої оцінки дій Головнокомандувача його людей можуть спрямувати на провальний напрямок або залишити без належного забезпечення.Водночас у неофіційних розмовах більшість командирів висловлюють своє реальне ставлення до ситуації. Говорять про це між собою, пишуть в особистих повідомленнях, зокрема й ті, хто публічно розміщував компліментарні дописи.Тому я звертаюся до військовослужбовців бойових бригад: допоможіть своїм командирам набратися сміливості. Поговоріть із ними. Попросіть їх завтра сказати саме те, що вони думають насправді. Те, що вони говорять вам, своїм побратимам і пишуть у приватних повідомленнях.На кону стоїть існування України. Армія залишається головною гарантією існування нашої держави. Замовчування реального стану справ сьогодні створює загрозу для всієї країни.Ви складали присягу українському народові. Ваші командири несуть відповідальність за вас, за ваші життя і за боєздатність своїх підрозділів. Саме тому їхня чесність перед Верховним Головнокомандувачем є частиною цієї відповідальності.Допоможіть своїм командирам зробити цей крок. Допоможіть їм сказати правду. Від їхньої сміливості та вашої позиції може залежати майбутнє України.

Нещодавно, спілкуючись з одним із командирів піхотних бригад, згадали стару добру фразу: «Немає гіршого ворога, ніж суміжник довбойоб». Так і живемо.У ситуації з міністром оборони Федоровим дуже сподівався, що рішення про його заміну прийняте не буде. Але, якщо чесно, дивлячись на ту медійну підтримку, яку йому почали висловлювати лише через «чутки про зняття», моя надія зменшувалася з кожним постом. Просто, до слова: кажучи, що Федорова знімають через те, що він почав викривати корупцію, а знімає Федорова президент, ви таким чином просто протиставляєте Федорова чинному президенту. За нинішнього стану речей це абсолютно недалекоглядне рішення.Але сьогодні ми почули, що основна проблема - це конфлікт із Сирським. Моє стабільне ставлення до нинішнього Головнокомандувача, думаю, усім зрозуміле. Воно системно погіршується через ситуацію з підрозділами на фронті та розподілом мобілізованих і ресурсів. Стосовно інтриг — на жаль, так: в армії, серед вищого командування, де не б’ють обличчя за інтриги, це поширено.Що мені подобається в підході Федорова - у нього є стратегічне бачення. Це вже абсолютно інший підхід, ніж у попередніх міністрів, і це те, чого не вистачало армії. Окремо не можна ігнорувати рішення щодо Starlink. У межах його керівництва МО це було одним із ключових рішень на користь України, яке мало прямий вплив на фронт. Водночас деякі речі в цьому баченні мені не зовсім близькі. Армія має свою специфіку й працює за іншою логікою, ніж бізнес. У бізнесі ти маєш ресурс і виконуєш завдання. В армії ти часто отримуєш ціле «ніхуя», але завдання все одно має бути виконане ще на вчора.Але Федоров щиро намагався це змінити. Армія натомість завжди намагалася знищити «візіонерів». Колись і ми, молодими, змінювали армію, робили це власним прикладом зсередини й усе одно отримували шалений спротив. І тут головна помилка, на мою думку, якої припустився сам Михайло Федоров: воювати проти всіх одночасно. Знову-таки повертаємося до ресурсу: він завжди обмежений, і опонентів логічно долати послідовно. Якщо воювати одночасно проти всіх, майже напевно програєш.Підсумовуючи, можу сказати, що оцінювати роботу можна лише після року роботи. Тому зняття Федорова без озвучення конкретної причини, звичайно, не буде сприйняте українським народом, і право народу виявити своє незадоволення. Окремо дякую Міністру Федорову за чесну розмову з суспільством.Щодо міністра Клименка: як і Федорова, я сприймаю міністра Клименка позитивно. Мені дуже не імпонує, що Клименка зараз протиставляють Федорову. Ігор Клименко точно не мріяв про посаду міністра оборони. Натомість мені неприємно бачити вкиди, які поширюються в інтернеті, про «не такого». І я точно можу оцінити його роботу не з телеграм-каналів, а через Національну гвардію України.Два з трьох найбоєздатніших корпусів Сил оборони України перебувають у складі Національної гвардії. Кадрове призначення чинного гідного командувача НГУ - також за поданням Клименка. Якщо раніше я чув від генералів: «Ми й без Нацгвардії впораємося», то тепер, якщо прибрати НГУ, МВС та ДПСУ з фронту, думаю, ні в кого немає сумнівів, що фронт впаде.Робота ДСНС та поліції під час обстрілів, розбирання завалів, евакуація поранених - 24/7. І головне, за що я особисто буду завжди дуже вдячний, - це можливість визволяти більше полонених гвардійців, оборонців Маріуполя, включно з військовослужбовцями «Азову».І просто нагадаю: коли відбувся минулий протест «з картонками», Клименко прокоментував: «Чи мали право вчора люди виходити? Так, мали. Правопорушень не було зафіксовано. Усе пройшло спокійно та мирно». Чи варто окремо нагадувати, якими були реакції та дії попередніх міністрів у подібних ситуаціях?Я ще не розкрив багато ініціатив, включно з поверненням українців з окупованих територій, а також ініціативами щодо врегулювання законодавства про цивільну вогнепальну зброю, включно з короткоствольною.

Львів.Напад на військовослужбовців, незалежно від обставин, є неприпустимим. Людина, яка застосовує силу проти військового власної держави під час війни, працює на користь ворога. Тут немає жодних виправдань чи альтернатив.Водночас було б помилкою робити вигляд, що проблема виникла сама собою. Подібні інциденти є наслідком глибокої системної кризи, яка накопичувалася тривалий час. Суспільна напруга навколо мобілізації, відсутність довіри до окремих процедур, нерівномірний розподіл навантаження, відсутність комплексної реформи системи комплектування та самої армії створюють середовище, у якому конфлікти стають дедалі гострішими.Цим активно користується росія. Вона професійно знаходить існуючі слабкі місця, підсилює емоції, розпалює ненависть і перетворює кожен такий конфлікт на інформаційну зброю проти України.Нажаль якщо держава не проведе реальних змін у військовій системі, підходах до мобілізації, питаннях справедливості та взаємодії із суспільством, подібні випадки повторюватимуться. Це закономірний наслідок накопичених проблем.Напади на військовослужбовців повинні отримувати негайну та жорстку реакцію правоохоронних органів і Служби безпеки України. Це питання національної безпеки.Водночас держава має працювати з коренем проблеми, а не лише з її наслідками. Лише системні реформи здатні знизити рівень суспільної напруги, зміцнити довіру та позбавити росію можливості використовувати внутрішні конфлікти у власних інтересах.

596-й день війни… повномасштабної.4469-й день війни… гібридної.Дорогий щоденник.Штурмові полки,створені для прориву першої лінії, б’ють мідлстрайками по мостах у Криму. Логічно.Журналісти розслідують звірства в підрозділах. Не ворожих. Власних.Реформа. Контракти. Гроші. Відстрочки. Мотивація!!! А офіцери? Офіцери мовчать. У них строків немає. Доречі вибори скоро, або ні. На фоні кричить Віктор: «Астанавітєсь».Солдат. Солдат ахуєвший від того, що відбувається.Ротація. Відновлення. До кінця особливого періоду._____________________Насправді я цей документ підготував давно. У нашому закритому чаті для монобази ми це обговорювали ще 29 квітня. Але, але, але- наївним людям притаманні надії.Тож у мене були сподівання на зміни. Я не можу сказати, що вони зникли, але можу сказати, що періодично треба себе приспускати на землю. Чим частіше, тим краще, насправді.Тож, повернувшись до цього документа, передивившись його в нинішніх реаліях, лишив незмінним.Тоді я писав його, взявши за константу те, що корінь проблем нікуди не зникне. Люди є людьми, з їхнім его, імпульсивністю, нарцисизмом, самодурством і безліччю інших суб’єктивних характеристик.Як не існує незалежних медіа, так і не існує об’єктивної думки. Так і не буде існувати ідеальної армії, не дивлячись на те, що все одно треба тягнутись до ідеалу.Тож у підсумку- пара думок стосовно проблематики мобілізації і, як мені здається, абсолютно дієвої пропозиції її вирішення.Але ж то таке. Насправді все, що я пишу тут,- це молоді, яка, сподіваюсь, не буде повторювати наші помилки. Бо ми вже повторюємо помилки наших попередників. А наче не старічкі, хоча...)

Вчора відбулась друга нарада в МВС України щодо обговорення внесення правок до законопроєктів 5708 та 5709, які стосуються врегулювання обігу цивільної вогнепальної зброї, відповідальності за її застосування та права громадян на самозахист.Окремо дякую Міністру внутрішніх справ Ігорю Клименку за ініціативу провести цю дискусію. Такий майданчик для розмови між владою, депутатами, громадськістю та фаховим середовищем справді необхідний.Під час наради я окремо наголосив на речі, яку вважаю принциповою.Коли частина депутатів, представників влади чи громадськості каже “ми проти роздачі зброї”, дуже часто йдеться не про спротив “роздачі”, бо її ніхто не пропонує. Насправді за цією тезою часто стоїть спротив самим законопроєктам, праву громадян на володіння зброєю та особливо праву на володіння і носіння короткоствольної вогнепальної зброї.Від себе скажу прямо: ВСІ проти “роздачі зброї”. Більше того, ніхто не пропонує “роздати всім зброю”.Це свідома або несвідома маніпуляція, яка вводить суспільство в оману. Замість чесної розмови про перевірки, навчання, іспити, контроль і відповідальність людям підсовують страшилку про “роздачу зброї”. Так намагаються спотворити зміст законопроєктів, налякати громадян і заблокувати саму дискусію про право законослухняної людини на самозахист.Спробую коротко пояснити.Сьогодні, за наявності відповідного віку, отримати дозвіл на зброю в більшості випадків простіше, ніж отримати водійське посвідчення. І так було завжди. Бо в Україні досі немає закону, який системно регулює обіг цивільної вогнепальної зброї. Так само немає обов’язкового повноцінного навчання і реального іспиту для набуття права на володіння зброєю.Фактично зараз достатньо отримати довідки від нарколога і психіатра, прослухати формальну лекцію про матеріальну частину зброї та “правила” поводження з нею, після чого людина отримує довідку, що вона з цим “ознайомлена”.Ще раз: жодного повноцінного іспиту. Жодного обов’язкового практичного навчання. Жодної системної перевірки навичок безпечного поводження зі зброєю.Тобто, щоб набути право керувати автомобілем, людина має навчитися водити й скласти іспити. А щоб отримати дозвіл на зброю, вона фактично може не мати реального уявлення, що це таке, і до моменту купівлі жодного разу в житті не тримати зброю в руках.Так відбувається вже зараз.Саме тому теза про “роздачу зброї” є не просто неправдивою, а шкідливою. Вона приховує головне: закон має не спростити хаос, а навпаки - встановити жорсткі, зрозумілі та прозорі правила набуття права на зброю, контролю за її володінням і відповідальності за її застосування.Коли суспільство це усвідомить, тоді значна частина страхів зникне. Бо йдеться не про доступ до зброї для всіх підряд. Йдеться про право законослухняного громадянина після перевірок, навчання, іспитів і виконання чітких вимог отримати можливість володіти зброєю для самозахисту, включно з короткоствольною.Користуватися цим правом чи ні - це вже особисте рішення громадянина. Але саме право має бути.Бо сьогодні зброю отримують або ті, хто проходить нинішню формальну дозвільну процедуру, або відверті злочинці, які просто купують її на чорному ринку. І саме законослухняний громадянин у цій системі часто залишається найменш захищеним.Сьогодні Міністром внутрішніх справ було визначено перший ключовий блок роботи: адміністрування процедури набуття права на зброю, контроль за володінням і використанням, а також відповідальність за її застосування.На мою думку, коли ці питання будуть якісно пропрацьовані, тоді надання законослухняним громадянам права на володіння та носіння короткоствольної вогнепальної зброї стане єдиним логічним і послідовним рішенням.У будь-якому разі саме для цього такі наради й потрібні: щоб усі сторони могли висловити позиції, а розмова про право громадянина на самозахист велась не через маніпулятивні гасла, а через конкретні правила, відповідальність і реальні механізми безпеки.

Іноді владу необхідно критикувати. І, на жаль, часто без публічного тиску, конфліктів, звернень, скандалів і постійного нагадування про проблему державна машина просто не рухається. Але існує й інша сторона. Якщо не визнавати правильні рішення тоді, коли вони нарешті ухвалюються, навіть якщо це прямий посадовий обов’язок чиновників, система втрачає мотивацію робити складні речі.Тому сьогодні від себе публічно кажу: Кабінет Міністрів і Міністерство закордонних справ зробили правильний крок, за що я їм вдячний.Нарешті ухвалено рішення про експериментальний порядок оформлення посвідчення особи на повернення в Україну для частини наших громадян з окупованих територій. Йдеться про громадян України, які народилися після 24 серпня 1991 року на тимчасово окупованій Росією території України і щодо яких немає інформації в Єдиному державному демографічному реєстрі. Простими словами, це люди, які є українцями, але через окупацію, вік, обставини, родину або відсутність доступу до українських органів так і не змогли отримати нормальні українські документи.До цього для багатьох із них повернення в Україну було не процедурою, а лотереєю. Частина таких людей у кращому випадку мала свідоцтво про народження, але не мала українського паспорта, бо коли їм виповнилося 14 років, вони вже перебували в окупації. Без українського паспорта, без запису в реєстрі й без зрозумілого механізму встановлення особи людина фактично зависала між кількома небезпечними варіантами.Один із таких варіантів - повертатися через Білорусь. Втім, Білорусь це режим, підконтрольний росії. Людину можуть розвернути в будь-який момент, і після цього вона потрапляє в поле зору російських спецслужб. Далі можуть обшуки, допити, тиск на родичів, вигадані справи або постійне спостереження. Особливо якщо людина вже була помітна окупаційній адміністрації, мала проукраїнську позицію, допомагала Силам оборони, передавала інформацію або проходила через арешти чи кримінальні провадження на окупованій території.Саме тому багато хто намагався виїхати в треті країни. Хтось їхав туди, куди можна потрапити без російського закордонного паспорта. Але після цього люди часто опинялися в новій пастці. Без російського закордонного паспорта вони не могли переміщатися між країнами. Звертатися до російського посольства після втечі з під російської окупації - це ризик. Втім, навіть якщо російський закордонний паспорт був на руках, це все одно не гарантувало можливості дістатися України. В ЄС потрапити з російськими документами виданими в окупації – майже неможливо. Молдова, яка залишається одним із небагатьох реальних напрямків до українського кордону поза ЄС, також дивиться на такі документи через безпекову оптику і просто не пускає таких людей в свою країну.У результаті існувала абсурдна ситуація: людина може бути громадянином України, може хотіти повернутися в Україну, може бути під загрозою саме через свою українську позицію, але фактично не мати безпечного й легального маршруту додому. Тому, що в неї немає паспорта, немає запису в реєстрі, немає доступу до української процедури, а всі інші маршрути небезпечні, та залежать від випадковості.Новий експериментальний порядок має цю прогалину закрити. Визначені посольства й консульства України повинні проводити процедуру встановлення особи та оформлювати посвідчення на повернення в Україну. Якщо даних у реєстрах недостатньо, особу можна буде підтвердити через громадянина України, який є членом сім’ї заявника, зокрема через відеозв’язок. Оформлення має бути безоплатним. Працюватиме це через визначені дипломатичні установи, зокрема в Грузії, Вірменії, Казахстані, Туреччині, а також через генконсульства в Стамбулі та Анталії.Звісно, саме рішення ще не означає, що все автоматично запрацює добре. Але сам факт появи цього інструменту - правильний.Тому цього разу Кабмін і МЗС справді зробили правильну річ. Далі питання вже в реалізації. Хочу подякувати також МВС та представництву президента України в АР Крим за ініціативу та підтримку цього проєкту.

Життя українських військових, які перебувають у полоні, для нас набагато важливіше за удар по стратегічному інструменту війни - кремлівській пропаганді.Люди, які ніколи не служили, часто не до кінця розуміють, чому армії та держави інколи готові йти на дуже великі поступки або ризики заради повернення навіть одного свого бійця. Але насправді в цьому закладений фундаментальний принцип. Солдат має знати: держава його не залишить. Якщо військовий виконує наказ, ризикує життям і йде до кінця, то держава зобов’язана зробити все можливе, аби повернути його додому.Саме на цій ідеї тримається довіра між армією та державою. Рішення президента України не завдавати удару по москві є повністю виправданим, якщо в обмін на це ми отримуємо реальну можливість провести обмін військовополоненими. Звичайно, існує обґрунтований скепсис щодо виконання обіцянок російською стороною. Саме тому бажано, щоб обмін відбувався до надання будь-яких гарантій з нашого боку.Але якщо ситуація склалася так, що в останній момент путін почав апелювати до президента Трампа, розуміючи, яким серйозним репутаційним і психологічним ударом це могло стати для його системи контролю, то з нашого боку навіть шанс на обмін не міг бути проігнорований.Далі постає питання справедливості. Кожен український військовослужбовець має бути повернений додому. Першочерговість повернення має визначатися тривалістю перебування в полоні, а також обставинами потрапляння в полон.Нагадаю: Маріупольський гарнізон виконав наказ. Оборона Маріуполя тривала доти, доки не надійшов наказ її припинити. Якби такого наказу не було, солдати, сержанти й офіцери були готові виконувати бойове завдання до останньої краплі крові.Ці люди мають першочергове право на повернення на рідну землю. А держава має першочерговий обов’язок їх повернути.Тому зараз логічно спрямувати всі дипломатичні зусилля на якнайшвидше повернення цих бійців у межах домовленостей, посередником у яких виступила американська сторона. Хочу бачити реальну роботу всіх дипломатів у цьому напрямку. Відкладати це означало б вчинити тяжку моральну помилку перед людьми, які були готові віддати все заради майбутнього України та її громадян.

Терористичний акт у Києві сьогодні - це чергове нагадування про те, що заборони працюють переважно для законослухняних. Людина, яка має намір стріляти, не діє в межах правил. Вона знаходить зброю там, де може, і використовує її тоді, коли вирішує.Навіть у випадках, коли зброя формально є легальною, це не означає, що система працює ефективно. В Україні досі відсутній повноцінний закон про цивільну вогнепальну зброю, через що дозвільна система залишається такою, що не забезпечує належного контролю.У цей момент усе зводиться до простого питання: що має той, хто опинився поруч? Як правило — нічого. Ні інструменту захисту, ні можливості вплинути на ситуацію. Лише очікування, що хтось встигне приїхати.У реальності в таких ситуаціях вирішують секунди. Різниця між жертвою і тим, хто здатен зупинити загрозу, часто полягає саме в наявності або відсутності можливості діяти одразу. Це неприємна, але базова логіка насильства.При цьому український контекст складніший, ніж проста дискусія про кримінал чи побутову самооборону. Після початку повномасштабного вторгнення стало очевидно, що країна перебуває у стані довготривалої загрози. Йдеться не про абстрактні ризики, а про системну небезпеку з боку терористичної держави «росія», яка не визнає ні правил ведення війни, ні взагалі права на існування незалежної України та української нації. Це держава, яка цілеспрямовано веде війну проти цивільного населення, ігнорує будь-які норми і будує свою політику на насильстві.У таких умовах питання зброї неминуче виходить за межі «можна чи не можна» і переходить у площину ролі громадянина в системі безпеки незалежної держави.Фактично держава вже продемонструвала, що в критичний момент вона готова покладатися на озброєних громадян. Це відбулося на початку вторгнення - автомати Калашникова з можливістю ведення автоматичного вогню роздавалися громадянам за спрощеною процедурою. Але далі ця логіка не була продовжена. Навіть у питанні зниження віку для придбання нарізної зброї прогрес відсутній, а питання короткоствольної зброї, особливо в контексті самозахисту, фактично не просувається. Громадянин знову розглядається радше як об’єкт захисту, а не як його учасник. Тут і виникає розрив.Додатково цей розрив підсилюється нерівністю доступу. Рішення про обмеження для громадян ухвалюють передусім народні депутати Верховної Ради України. І при цьому значна частина з них має нагородну зброю, у тому числі автоматичну. У такій конфігурації аргументи про «небезпеку для суспільства» виглядають як подвійний стандарт: для себе - можна, для інших - ні. Це вже не про безпеку як таку, а про ієрархію доступу і рівень довіри до громадянина.Звичайно, твердження, що легалізація короткоствольної зброї повністю запобігла б подібним випадкам, є спрощенням. Жоден інструмент не дає абсолютної гарантії. Але він змінює баланс можливостей у конкретний момент - між тим, хто нападає, і тим, хто змушений захищатися.У підсумку це питання не тільки про зброю. Воно про просту річ: чи довіряє держава громадянину і дає йому можливість діяти, чи залишає його в ролі того, хто може лише чекати на допомогу.

Я бачив, як новосформовані підрозділи (до 98% мобілізованих), отримавши «Leopard» і YPR без належної підготовки та управлінської ланки, заганяли техніку в наші окопи й кидали її , паралельно кидаючи бронетехніку також в міжпозиційному просторі після перших прильотів міномета за метрів 100 від машин. Кидали все: техніку, зброю, засоби зв’язку, карти командирів рот.Особисто привозив на ГШ карти цього підрозділу, де наші позиції були позначені як позиції противника. Це показник рівня взаємодії.. Попередньої взаємодії не було. На моє прохання провести нараду або направити представника на наш КП — було відмовлено без пояснень. Це насправді настільки стандартна і логічна практика, що згадуючи її відсутність в той момент в мене в думках тільки ненависть до генералів старшого покоління, які люблять розповідати які вони геніальні, а в бойових ситуаціях просто кидають управління і шукають цапа відбувайла. Особисте «вітання» пану Тарнавському за «геніальне» командування. Але по факту що ми мали:Фактично за три доби одна з бригад навіть не дійшла до ЛБЗ. ( Відмічу і буду відмічати 47 бригаду – порівняно з сусідом який все просрав, вони показали себе як боги війни)По ресурсу:• тижнева артпідготовка без оперативного ефекту — артилерію клали по полях навколо посадок;• справна техніка, кинута через відсутність злагодженості;• втрата документів управління;• фактична відсутність управління;• заборона евакуації техніки із сірої зони.Ту техніку, яку нам вдалося витягнути, потім із конфліктом вилучала ВКР. Я просив дозволити нам витягти іншу при умові що вона хоча б тимчасово лишиться в нашому підрозділі на час, поки ми на цьому напрямку — відмовили. Через кілька днів противник спокійно знищив її мінометним вогнем.Тому твердження про критичну нестачу ресурсу, з мого досвіду, не відображає реальної картини.Ресурс був. Проблема — в його розподілі та застосуванні.Основні помилки наступальної операції 2023 року (контрнаступу), на мою думку:1. Невдало обраний напрямок основного удару і слабке планування.2. Нераціональний розподіл техніки й особового складу без урахування досвіду та морального стану військовослужбовців підрозділу.3. Відсутність гнучкості після втрати темпу.Коли стало очевидно, що напрямок буксує, потрібно було змінювати задум і перекидати резерви туди, де є динаміка. Війна — це адаптація. Це маневр блять! Це здатність визнати, що початковий план не працює. Але впертість тих самих генералів затьмарює розум як тоді, так і в ситуації з наступальною операцією на Курському напрямку – «ДОЖМЬОМ». АЛЕ лобове продавлювання противника, який має кратну перевагу в людському ресурсі, — це не мистецтво війни. Це дурість, яка нажаль вартує нам життя найкращих синів та доньок України, і не приносить жодного результату.Кожен повинен відповідати за свої прорахунки. І кожен повинен відповідати за свої здобутки.Поразки не можна списувати на «обставини».Тож погони не мають давати імунітет від помилок а посада немає знімати відповідальності за наслідки рішень.