Сьогодні я хочу розповісти вам історію, яка стискає серце.Історію хлопця, ім’я якого має жити. Історію Нікіти.20 червня 2024 року…День, коли Україна втратила ще одного свого сина.Йому було всього 22.Усього 22 — щоб встигнути полюбити цю країну настільки, що віддати за неї себе.Але його шлях не закінчився того дня.Бо інколи життя продовжується у вчинках тих, хто любив найбільше.Його рідня зробила щось, що неможливо виміряти словами:вони подарували військовим автівку, яка належала самому Нікіті.Це була його машина.Те, чим він жив, куди їздив, що любив.Те, до чого доторкалися його руки.І тепер ця автівка вирушає на Куп’янський напрямок.Туди, де вона буде рятувати життя.Нікіта продовжує рятувати людей — навіть зараз, навіть після…І тоді розумієш:історія Нікіти не про кінець.Вона — про світло, яке не гасне.Про пам’ять, що перетворюється на дії.Про серце, яке б’ється далі — у кожному порятованому житті.Про рідню, яка, переживши найгірше, зробила найбільше.Я дуже хочу, щоб історію Нікіти почули.Щоб її побачили.Щоб вона жила.Щоб кожен знав: був хлопець, 22 роки, Нікіта — і він досі продовжує захищати країну.Нікіта…Дякую тобі.Дякую за мужність.За силу.За твій патріотизм.За те, що навіть зараз ти стоїш на стороні життя.