завтра останній день подання документів на аспірантуру. більшість моїх документів вже там, зібрані в товсту теку з моїм іменем, все моє навчальне і наукове життя, яке вело до того моменту. залишилося два документи, і я тягну як можу, бо це дає мені шлях до відступу.
останні роки я рідко хвилювалася. в найстресовіші моменти мого життя я посміхалася і мої руки ледь тремтіли. цієї весни щось змінилося. зараз я відчуваю як моє серце калатає десь на рівні ключиць, горло замикається і я ледь можу зробити ковток води. хочеться обіймів. знати, що все буде добре.
останнім часом я досягаю всього, про що мріяла багато років. от моя мрія – на кінчиках моїх пальців, на відстані кількох дописаних рядків. завтра я зайду в свій університет і вийду звідти науковицею-початківицею, і попереду на мене чекатиме численна кількість досліджень на мою улюблену тему – захист прав жінок.
проте зараз мені пекельно страшно. страшно до сліз, так, що це почуття мені здається всім, що я коли-небудь відчувала. я відчуваю, ніби моє життя ділиться на «до» та «після», і в цьому «після» немає місця помилкам, необдуманим рішенням, спонтанним вчинкам, а головне – відкритості. ще ретельніше підбирати слова, фільтрувати, що і де я кажу, а більше – мовчати. це відчувається як зрада всьому тому, що починалося саме з відкритості.

сьогодні ввечері я продивлюсь свої соцмережі поглядом приймальної комісії і видалятиму все, чого не має бути. складне, болюче рішення не одного дня і не одного тижня, лише одне з низки складних, болючих рішень, з якими я опинилася сам на сам.
досі я мовчала про те, як мені страшно. місяць за місяцем я посміхалася, займала своє життя, ходила на море, подорожувала, спілкувалась з людьми, і робила все, щоб мій страх сховався у найвіддаленіших куточках мого серця. та зараз, коли він досягнув монструозних габаритів, я ділюся ним з вами, з першими і єдиними, бо знаю, що за цим страхом прийде величезна кількість корисного і хорошого для всього жіночого комʼюніті.
але поки мені страшно. поки у мене відчуття, ніби повільно перегортається сторінка нового розділу мого життя, а мій всесвіт розколюється надвоє. поки що те, чого я досягала багато років і чим заздалегідь пишалась ввижається невідворотним розпаленим метеором в моїй голові. тут немає висновку і немає завершення, просто ви і я, і мій страх