TGLIST.COM.UA
Source
Духівник | І я зрозумів, що тоді, п'ять років тому, це було те саме слово, тільки...
Духівник
@duhivnyk
743 Views/Reach
2026-10-17 16:38
Message №3858
І я зрозумів, що тоді, п'ять років тому, це було те саме слово, тільки ще не розгорнуте, як лист, складений учетверо.
VII
Я переночував в архондарику найближчого монастиря. Спав без снів.
Уранці я вийшов на стежку ще до світанку. Шакали мовчали. Море внизу було сіре й гладке, як олово. Ноги боліли, але йшли.
Я пишу ці рядки ще тут, на Горі. До Києва я не повернувся. Але повертаюся.
Щоночі, поки тут дзвонять до північниці, там, удома, гуде небо. Я дізнаюся про це вранці, коли вмикаю телефон після служби: тривога, вибухи, знову по Києву. Повідомлення від парафіян короткі, як телеграми: «Живі». «У нас вибило вікна». «Сиділи в метро до ранку». Я стою з телефоном у руці на подвір'ї монастиря, де пахне ладаном і морем, і мені соромно за цю тишу. А потім іду до храму й молюся за них поіменно — за тих, кого бомблять, поки я тут.
Може, для того мене сюди й привело. Бо звідси молитва чується інакше. Тут, де тисячу років моляться за весь світ, легше молитися за свій куток світу, який зараз горить.
А люди тікають. Щотижня хтось із моїх пише: «Батюшко, ми виїхали. Благословіть». Я благословляю. Я не суджу. Хто я такий, щоб судити матір, яка везе дітей від вибухів. Але тепер я знаю, що скажу тим, хто ще вагається, хто питає не від страху за дітей, а від надії, що десь там життя буде легшим. Я скажу їм слово старця: від себе не втечеш. І друге його слово: покаяння міняє долю.
Я не знаю, як старець знав. Я не знаю, чи справді Європа палахкотітиме, і коли, і як. Мені не дано цього бачити, і, мабуть, не треба. Я знаю лише, що пройшов пів дня стежкою, щоб почути, куди тікати, а почув, що тікати нікуди, бо від себе не втечеш. І що дорога, яку він показав, веде не через кордон, а всередину. І що ця дорога виявилася легшою за всі, які я собі уявляв.
Мене чекають.
Чекають мої парафіяни в храмі святителя Михаїла — ті, хто лишився, і ті, хто поїхав, але щонеділі дзвонить спитати, чи служили. Чекають сестри жіночого монастиря в урочищі Кип'яче під Києвом, освяченого на честь ікони Божої Матері «Ігуменя Святої Гори Афонської», — мої духовні доньки, для яких я духівник і які моляться за нас, поки ми бігаємо. Дивно: на Афоні немає жінок, бо там одна Жінка — Ігуменя. І ось я везу слово з Її Гори до Її ж обителі під Києвом. Наче Ігуменя просто передала його з одного Свого дому до іншого, а я лише ніс. Чекають сестри милосердя, які вміють перев'язувати рани тихіше, ніж я вмію говорити проповіді. Чекає старша сестра, монахиня Єлизавета, яка проводжала мене на Гору одним словом: «Вертайся». І вже не як прохання, а як послух.
І чекають матері воїнів.
Вони прийдуть до мене першими, ще на паперті, ще до того, як я встигну зняти дорожній підрясник. Спитають, чи передав. Я скажу, що передав. Що старець тримав кожне фото в руках і молився за кожного. Вони плакатимуть і дякуватимуть. Більше я нічого не скажу. Котрась із них довго мовчатиме, а потім спитає: «А він нічого не сказав, отче?» І я відповім: «Він сказав молитися». Це буде правда. Не вся, але правда.
Відтепер щовечора я молитимусь двома молитвами. Одна — за живих, щоб повернулися. Друга — за тих, хто вже не повернеться, щоб їхні матері дожили до того смирення, яке дозволить їм знати. Я везу в собі два списки, і жоден з них не можу віддати. Це найважча ноша, яку мені доводилося нести.
Мабуть, саме для неї мені й знадобилися міцні ноги.
Скоро пором.
Роман Лілея
Афон
VII
Я переночував в архондарику найближчого монастиря. Спав без снів.
Уранці я вийшов на стежку ще до світанку. Шакали мовчали. Море внизу було сіре й гладке, як олово. Ноги боліли, але йшли.
Я пишу ці рядки ще тут, на Горі. До Києва я не повернувся. Але повертаюся.
Щоночі, поки тут дзвонять до північниці, там, удома, гуде небо. Я дізнаюся про це вранці, коли вмикаю телефон після служби: тривога, вибухи, знову по Києву. Повідомлення від парафіян короткі, як телеграми: «Живі». «У нас вибило вікна». «Сиділи в метро до ранку». Я стою з телефоном у руці на подвір'ї монастиря, де пахне ладаном і морем, і мені соромно за цю тишу. А потім іду до храму й молюся за них поіменно — за тих, кого бомблять, поки я тут.
Може, для того мене сюди й привело. Бо звідси молитва чується інакше. Тут, де тисячу років моляться за весь світ, легше молитися за свій куток світу, який зараз горить.
А люди тікають. Щотижня хтось із моїх пише: «Батюшко, ми виїхали. Благословіть». Я благословляю. Я не суджу. Хто я такий, щоб судити матір, яка везе дітей від вибухів. Але тепер я знаю, що скажу тим, хто ще вагається, хто питає не від страху за дітей, а від надії, що десь там життя буде легшим. Я скажу їм слово старця: від себе не втечеш. І друге його слово: покаяння міняє долю.
Я не знаю, як старець знав. Я не знаю, чи справді Європа палахкотітиме, і коли, і як. Мені не дано цього бачити, і, мабуть, не треба. Я знаю лише, що пройшов пів дня стежкою, щоб почути, куди тікати, а почув, що тікати нікуди, бо від себе не втечеш. І що дорога, яку він показав, веде не через кордон, а всередину. І що ця дорога виявилася легшою за всі, які я собі уявляв.
Мене чекають.
Чекають мої парафіяни в храмі святителя Михаїла — ті, хто лишився, і ті, хто поїхав, але щонеділі дзвонить спитати, чи служили. Чекають сестри жіночого монастиря в урочищі Кип'яче під Києвом, освяченого на честь ікони Божої Матері «Ігуменя Святої Гори Афонської», — мої духовні доньки, для яких я духівник і які моляться за нас, поки ми бігаємо. Дивно: на Афоні немає жінок, бо там одна Жінка — Ігуменя. І ось я везу слово з Її Гори до Її ж обителі під Києвом. Наче Ігуменя просто передала його з одного Свого дому до іншого, а я лише ніс. Чекають сестри милосердя, які вміють перев'язувати рани тихіше, ніж я вмію говорити проповіді. Чекає старша сестра, монахиня Єлизавета, яка проводжала мене на Гору одним словом: «Вертайся». І вже не як прохання, а як послух.
І чекають матері воїнів.
Вони прийдуть до мене першими, ще на паперті, ще до того, як я встигну зняти дорожній підрясник. Спитають, чи передав. Я скажу, що передав. Що старець тримав кожне фото в руках і молився за кожного. Вони плакатимуть і дякуватимуть. Більше я нічого не скажу. Котрась із них довго мовчатиме, а потім спитає: «А він нічого не сказав, отче?» І я відповім: «Він сказав молитися». Це буде правда. Не вся, але правда.
Відтепер щовечора я молитимусь двома молитвами. Одна — за живих, щоб повернулися. Друга — за тих, хто вже не повернеться, щоб їхні матері дожили до того смирення, яке дозволить їм знати. Я везу в собі два списки, і жоден з них не можу віддати. Це найважча ноша, яку мені доводилося нести.
Мабуть, саме для неї мені й знадобилися міцні ноги.
Скоро пором.
Роман Лілея
Афон