https://youtu.be/kVG-y3fpxow?is=hTYaM5xpPOki-Tth

ПЕРЕДМОВА до Афонської новели .

Мене часто питають, чи все це було насправді.

Я не сперечаюся. Людині, яка ніколи не стояла вранці на палубі афонського порому, коли з туману повільно виростає Свята Гора, важко пояснити, що на світі є місця, де межа між видимим і невидимим тонша за папір. Якщо хтось, прочитавши цю новелу, скаже «вигадка», я не ображуся. Мені його просто шкода — так, як буває шкода людину, що все життя прожила біля моря і жодного разу не зайшла у воду.

Я їжджу на Афон із двохтисячного року. Колись рахував свої поїздки, ніби боявся, що без цифр мені не повірять. Десять років тому їх було вісімдесят чотири. Відтоді перестав рахувати. Не тому, що збився, а тому, що зрозумів: Гору не міряють кількістю приїздів, як не міряють кількістю вдихів життя.

Є там відомий старець О Ісидор. Щоразу, коли ми, київські паломники, сходили з порому, змучені дорогою, з торбами й думками, які привезли з собою з дому, він зустрічав нас ледь помітною усмішкою і питав:

— Ну що, приїхали зарядити свої духовні батарейки?

Ми сміялися. Нам здавалося, що це жарт старого ченця. Минули роки, і тепер я знаю: це був не жарт.

Ті батарейки працюють. Вони світили мені в найтемніші ночі, коли над Києвом гуділо небо. Вони світили, коли не було світла в оселях і надії в серцях. І ця новела теж заряджена там — біля афонського джерела, де холодна вода пахне каменем і дніпровою плавнею.

Хто хоче — хай вірить. Хто не хоче — хай просто прочитає. А решту Гора скаже сама. Вона вміє говорити з тими, хто вміє мовчати.

Роман Лілея
АФОН