TGLIST.COM.UA
Source
Духівник | Вранці знайшла в кишені, — сказала вона. — Цей плащ я не знімала, відк...
Духівник
@duhivnyk
642 Views/Reach
2026-10-13 16:17
Message №3834
— Вранці знайшла в кишені, — сказала вона. — Цей плащ я не знімала, відколи приїхала. На березі тут нічого такого не росте. Я перевіряла.
Я нічого не сказав. Я не схильний до містики.
— Я не стояла під дверима, — сказала вона. — Я стояла на варті.
туман, а
Вона поїхала наступного ранку першим автобусом на Салоніки. Мій діамонітіріон прийшов того ж дня, але це вже інша історія, і вона стосується тільки мене.
Скажу лише, що в Карієсі, у протатському храмі, я бачив стародавню ікону Богородиці «Достойно є», перед якою служать усі урочисті служби Гори. Ченці підходили до неї, як підходять до ігумена по благословення. Серед двох тисяч чоловіків, які жили на тій землі, одна-єдина жінка мала там владу. Покрив на Ній був темно-вишневий. Я довго стояв перед нею, і мені весь час здавалося, що в храмі пахне лілеями, хоча квітів там не було.
І ще одне. Перед від'їздом із Гори я написав записку в ту маленьку келію на південному краю, де жив Андрій, і передав її з ченцем, який ішов у ту сторону. Відповідь прийшла мені вже в Київ, через два місяці. Андрій дякував, що я був поруч із його матір'ю. А наприкінці дописав кілька рядків, які я тут подаю без коментаря:
*«Того четверга в мене від самого ранку була лихоманка, і старець не відпустив мене на скелю. Я лежав у келії й молився, поки не пройшов кораблик. Хто стояв на скелі, я не знаю. З наших там нікого не було. Старець, коли я йому розповів, нічого не відповів, тільки перехрестився й сказав грецькою одне слово: Ἡγουμένη».*
Через рік, узимку, я зустрів Олену Василівну в Києві, у Лаврі, біля входу в храм Агапіта Печерського Вона тримала тонку свічку, і я впізнав її не одразу: хустка, старе пальто, обличчя спокійне, як у людей, що вже нічого не чекають, бо все отримали.
Вона мене впізнала першою й кивнула в бік Лаври ,де лежать мощі преподобного Антонія, того, що прийшов з Афону.
— Тут можна, — сказала вона й усміхнулася.
Потім нахилилася, переступила поріг і зникла в теплому жовтому світлі, звідки пахло воском, давниною і, як мені здалося, лілеями.
Про її сина я більше нічого не чув. Наскільки знаю, на Покрову він прийняв постриг і нове ім'я. Ченці рідко пишуть матерям, коли стають ченцями. Але, гадаю, щоночі на полунощниці, коли над Сингітською затокою стоїть олов'яний місяць, він і далі поминає дві матері. І жодна з них не відчуває себе вигнаною.
А на пристані в Уранополісі, кажуть, і досі буває, що вночі на лаві біля вежі сидить жінка в темній хустці. Офіціанти до неї не підходять. Вони кажуть, що вона нічого не замовляє, бо чекає не на пором.
Роман Лілея
Свята Гора Афон
Я нічого не сказав. Я не схильний до містики.
— Я не стояла під дверима, — сказала вона. — Я стояла на варті.
туман, а
Вона поїхала наступного ранку першим автобусом на Салоніки. Мій діамонітіріон прийшов того ж дня, але це вже інша історія, і вона стосується тільки мене.
Скажу лише, що в Карієсі, у протатському храмі, я бачив стародавню ікону Богородиці «Достойно є», перед якою служать усі урочисті служби Гори. Ченці підходили до неї, як підходять до ігумена по благословення. Серед двох тисяч чоловіків, які жили на тій землі, одна-єдина жінка мала там владу. Покрив на Ній був темно-вишневий. Я довго стояв перед нею, і мені весь час здавалося, що в храмі пахне лілеями, хоча квітів там не було.
І ще одне. Перед від'їздом із Гори я написав записку в ту маленьку келію на південному краю, де жив Андрій, і передав її з ченцем, який ішов у ту сторону. Відповідь прийшла мені вже в Київ, через два місяці. Андрій дякував, що я був поруч із його матір'ю. А наприкінці дописав кілька рядків, які я тут подаю без коментаря:
*«Того четверга в мене від самого ранку була лихоманка, і старець не відпустив мене на скелю. Я лежав у келії й молився, поки не пройшов кораблик. Хто стояв на скелі, я не знаю. З наших там нікого не було. Старець, коли я йому розповів, нічого не відповів, тільки перехрестився й сказав грецькою одне слово: Ἡγουμένη».*
Через рік, узимку, я зустрів Олену Василівну в Києві, у Лаврі, біля входу в храм Агапіта Печерського Вона тримала тонку свічку, і я впізнав її не одразу: хустка, старе пальто, обличчя спокійне, як у людей, що вже нічого не чекають, бо все отримали.
Вона мене впізнала першою й кивнула в бік Лаври ,де лежать мощі преподобного Антонія, того, що прийшов з Афону.
— Тут можна, — сказала вона й усміхнулася.
Потім нахилилася, переступила поріг і зникла в теплому жовтому світлі, звідки пахло воском, давниною і, як мені здалося, лілеями.
Про її сина я більше нічого не чув. Наскільки знаю, на Покрову він прийняв постриг і нове ім'я. Ченці рідко пишуть матерям, коли стають ченцями. Але, гадаю, щоночі на полунощниці, коли над Сингітською затокою стоїть олов'яний місяць, він і далі поминає дві матері. І жодна з них не відчуває себе вигнаною.
А на пристані в Уранополісі, кажуть, і досі буває, що вночі на лаві біля вежі сидить жінка в темній хустці. Офіціанти до неї не підходять. Вони кажуть, що вона нічого не замовляє, бо чекає не на пором.
Роман Лілея
Свята Гора Афон