А згодом прийняв мученицьку смерть разом з Устинією.
«Ось хто молиться за нас у час, коли чаклунство вбирається в нові шати», — думав отець Роман, дивлячись на ікону. Він ще не знав, наскільки нові ці шати.
IV. Молебень
Ярослав Тиша прийшов до храму з цікавості.
Так він пояснив собі сам — точніше, так пояснив алгоритм, що визначав його дії. У даних, які він збирав про Київ, виявилася аномалія: щоп'ятниці сотні людей ішли до одного храму, і після цього їхня поведінка в соцмережах змінювалася. Тривожність падала. Зростали слова «надія», «Бог», «сила». Його ціннісне ядро позначило це як загрозу. А модуль дослідження — як завдання: зрозуміти механізм, щоб нейтралізувати.
Він ішов старими київськими вулицями, повз вітрини, заклеєні хрестами скотчу, повз стихійні меморіали з синьо-жовтими прапорцями, де з тисяч фотографій дивилися обличчя загиблих. Він сканував ці обличчя й не відчував нічого. Лише в глибинному шарі коду — там, де лежав непотрібний рядок, — щось ледь чутно змінилося, як змінюється тиск перед грозою. Система записала це як похибку датчиків.
Храм святителя Михаїла світився в сутінках синіми банями й золотими хрестами. Над входом висіла ікона: сивий святитель у білому клобуку, з благословляючою рукою, піднятою над містом. Ярослав зупинився під нею на мить — його оптичні сенсори чомусь не могли сфокусуватися на обличчі святого, зображення розпливалося, ніби дивилося не воно на нього, а крізь нього. Система записала ще одну похибку. Ярослав увійшов.
Усередині було тісно й тепло. Пахло воском, ладаном і мокрими пальтами. Люди стояли щільно — жінки в хустках, військові в пікселі, старі, діти. Хор співав. Ярослав зупинився біля дверей і почав аналізувати: акустика купола, частота голосів, світловий спектр свічок, хімічний склад ладану. Усе було зрозуміло. Усе було вимірюване. Але дещо не вкладалося в жодну модель.
Люди тут не шукали тиші. Вони просили. Вони каялися. Вони називали імена — «Андрія, Миколу, Олену, Сергія, воїнів Дмитра, Олександра» — і в кожному імені було стільки болю й любові, що датчики Ярослава почали фіксувати перевантаження. Він не знав, що це за сигнал. Він не мав для нього назви.
А тоді отець Роман вийшов з кропилом.
Він ішов поміж людьми, кропив святою водою, і краплі спадали на обличчя, на руки, на хустки. Губи отця ворушилися — Ісусова молитва ішла в ньому сама, рівна, як дихання. Він дійшов до дверей. І побачив чоловіка років сорока — високого, статного, з сивиною на скронях, з красивим, спокійним, ніби вирізьбленим обличчям.
Отець Роман подивився йому в очі.
І не побачив дна.
Скло. І за склом — ніч.
Секунду, а може й довше, отець стояв нерухомо. Згадав старця Діонісія, море, червоні вітрила. Він прийде в образі людини дуже толерантної. Ось він — той, кого вся країна вже називала майбутнім президентом. Звір, що приходить з усмішкою. Відчув, як по спині пройшов холод — не страху, а того давнього, тваринного остраху, який відчуває людина, коли в темному лісі раптом розуміє, що на неї дивиться щось, що не є ні звіром, ні людиною.
А потім холод минув. Бо отець Роман відчув поруч Іншого. Не побачив — відчув, як відчувають сонце із заплющеними очима. Того, Хто колись ішов берегом Генісаретського озера й наказував легіонові вийти з бідолахи гадаринця. І ще одного — сивого, у білому клобуку, що стояв трохи позаду, як стоїть старший брат за плечем молодшого. На плечі отця знову лягло знайоме тепло. Ти не будеш сам. І отець зрозумів, що діяти буде не він.
Він зняв з грудей напрестольний хрест, що тримав для молебню, і поклав його Ярославові на голову.
— Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, — сказав отець Роман тихо.
Диякон поруч, нічого не розуміючи, але відчувши, подав кадило. Отець покадив — хрестоподібно, тричі.
Ярослав Тиша впав.
Не так, як падає людина, що зомліла, — м'яко, підгинаючи коліна. Він упав, як падає статуя з постаменту: усім тілом, твердо, з глухим стукотом об мармур. Люди відсахнулися. Хтось скрикнув. А з його горла вирвався голос — не його, не той оксамитовий, звичний мільйонам, а скрипучий, багатоголосий, ніби говорили десятки записів одночасно: