TGLIST.COM.UA
Source
Духівник | Молитвеника за Україну, якого Бог не відпускає, бо ще треба.— Попий, —...
Духівник
@duhivnyk
552 Views/Reach
2026-10-06 14:33
Message №3762
Молитвеника за Україну, якого Бог не відпускає, бо ще треба.
— Попий, — сказав він лагідно, і в голосі вже не було отаманської сили, а тільки батьківська. — Випий за Україну.
Я схилився над кам'яною чашею. Набрав води в долоню. Вода була холодна, як сльоза, і пахла каменем і чимось ще — може, полином, може, дніпровою плавнею.
Я випив тричі.
— Во ім'я Отця, — і перший ковток обпік мені горло, як горілка.
— І Сина, — і другий ковток був солоний, наче від крові.
— І Святого Духа, — і третій ковток був солодкий, як мед із запорозького зимівника.
Я випростався.
Козака не було.
Глек стояв на камені. Повний. Вода в ньому ще ледь коливалась, як коливається вода, коли її щойно поставили.
Я оглядався. Озирався навколо. Подивився вгору, на скелю, — тільки олива та ожина. Подивився вниз, на стежку, — тільки мій товариш біля платана, що стояв, притулившись чолом до кори, і, здається, молився.
— Ти бачив? — спитав я його потім.
Він довго не відповідав. Потім сказав:
— Я бачив, як ти розмовляв. Довго. А з ким — не бачив. Тільки світло було над водою, як буває, коли сонце крізь листя.
IX
Я спустився до стежки і пішов далі.
До Ксиропотама.
У монастирі я спитав у старого монаха на вході, чи живе хтось у печері над джерелом, біля великого платана.
Він подивився на мене уважно, як дивляться на людину, що має гарячку. А потім, подумавши, сказав:
— Ніхто там не живе. Але старі отці розповідали, що колись давно прийшов на Гору пішки козак із півночі. Без пальців на руці, з раною на лиці. Ніхто не знав, де він оселився. Іноді його бачили біля води. Але це було дуже давно. Двісті років тому. Або триста.
Він помовчав і додав, перехрестившись:
— Може, він і досі молиться. На Святій Горі все можливо.
А тоді, дізнавшись, звідки я, подивився на мене так, як дивилися всі вони тут, і сказав те саме слово:
— Мартирес.
X
Може, це було сонце. Може, втома. Може, я надто довго сидів на мокрому камені і надто сильно хотів почути те, що почув.
Але моя долоня ще три дні пахла холодною водою.
А тепер, коли вночі над Києвом гуде і світиться небо, я стаю перед образом праведного Петра Калнишевського і кажу:
— Отче наш, кошовий наш. Ти, що двадцять п'ять літ у камені молився за свою землю, — помолися за неї й тепер. Обійди наші міста своєю молитвою. Покрий нас, як колись Покрова покривала Січ. Не дай ворожому вогню впасти на дітей наших. І дай нам віри — такої, як у тебе. І такої, як у твого отамана, що й досі стоїть на колінах біля афонського джерела і набирає воду для України.
І десь далеко, за горами, за морем, хтось відповідає мені тихо, густим давнім «о»:
— Амінь.
Роман Лілея
— Попий, — сказав він лагідно, і в голосі вже не було отаманської сили, а тільки батьківська. — Випий за Україну.
Я схилився над кам'яною чашею. Набрав води в долоню. Вода була холодна, як сльоза, і пахла каменем і чимось ще — може, полином, може, дніпровою плавнею.
Я випив тричі.
— Во ім'я Отця, — і перший ковток обпік мені горло, як горілка.
— І Сина, — і другий ковток був солоний, наче від крові.
— І Святого Духа, — і третій ковток був солодкий, як мед із запорозького зимівника.
Я випростався.
Козака не було.
Глек стояв на камені. Повний. Вода в ньому ще ледь коливалась, як коливається вода, коли її щойно поставили.
Я оглядався. Озирався навколо. Подивився вгору, на скелю, — тільки олива та ожина. Подивився вниз, на стежку, — тільки мій товариш біля платана, що стояв, притулившись чолом до кори, і, здається, молився.
— Ти бачив? — спитав я його потім.
Він довго не відповідав. Потім сказав:
— Я бачив, як ти розмовляв. Довго. А з ким — не бачив. Тільки світло було над водою, як буває, коли сонце крізь листя.
IX
Я спустився до стежки і пішов далі.
До Ксиропотама.
У монастирі я спитав у старого монаха на вході, чи живе хтось у печері над джерелом, біля великого платана.
Він подивився на мене уважно, як дивляться на людину, що має гарячку. А потім, подумавши, сказав:
— Ніхто там не живе. Але старі отці розповідали, що колись давно прийшов на Гору пішки козак із півночі. Без пальців на руці, з раною на лиці. Ніхто не знав, де він оселився. Іноді його бачили біля води. Але це було дуже давно. Двісті років тому. Або триста.
Він помовчав і додав, перехрестившись:
— Може, він і досі молиться. На Святій Горі все можливо.
А тоді, дізнавшись, звідки я, подивився на мене так, як дивилися всі вони тут, і сказав те саме слово:
— Мартирес.
X
Може, це було сонце. Може, втома. Може, я надто довго сидів на мокрому камені і надто сильно хотів почути те, що почув.
Але моя долоня ще три дні пахла холодною водою.
А тепер, коли вночі над Києвом гуде і світиться небо, я стаю перед образом праведного Петра Калнишевського і кажу:
— Отче наш, кошовий наш. Ти, що двадцять п'ять літ у камені молився за свою землю, — помолися за неї й тепер. Обійди наші міста своєю молитвою. Покрий нас, як колись Покрова покривала Січ. Не дай ворожому вогню впасти на дітей наших. І дай нам віри — такої, як у тебе. І такої, як у твого отамана, що й досі стоїть на колінах біля афонського джерела і набирає воду для України.
І десь далеко, за горами, за морем, хтось відповідає мені тихо, густим давнім «о»:
— Амінь.
Роман Лілея