Якщо за життя не вироблено навику молитовного делання, то в час смерті, за їхнім словом, спіткає нас «велика злая». Бо душа, яка не має молитви, не пройде митарств — її затримають і візьмуть біси, коли немає на ній покрову молитовної благодаті. Не тому, що Бог жорстокий, — а тому, що вічність не вигадуєш в останню мить; її стяжають за життя. Саме про це з усією грізністю говорить преподобний Симеон Новий Богослов. Хто свідомо не стяжав у собі Царства Небесного тут, — питає він, — чи є йому спосіб увійти в нього по смерті? Тут, у цьому житті, повелено нам шукати його, стукати в двері його покаянням і слізьми. І додає слово, від якого здригається душа: хто в цьому житті не побачить Христа у своєму серці, той не побачить Його і в житті майбутньому. Це слово справді жахає. І коли одна монахиня написала про свій страх старцеві Амвросію Оптинському, той — із мудрістю, що зцілює, а не нищить, — звернув її увагу на три слова: «у своєму серці». Не сказано «ніколи не побачить» — сказано «у своєму серці». А отже надія є для кожного, хто ще тут, ще нині, починає шукати Христа всередині себе. Грізність отців не на те, щоб ввергнути в розпач, а щоб струсити нас із оманливого спокою духовної дрімоти й вселити дерзновення. Тож ось, браття і сестри, у що з'єднуються всі ці думки. Ворог тихо краде наші помисли, аби в останню годину застати нас без зброї. А Господь дає нам зброю, яка водночас відбирає в крадія вкрадене і стає бронею на смертний перехід, — Своє Ім'я. Не відкладаймо. Не кажімо: «помолюся по-справжньому колись, у старості, перед смертю». Бо ту молитву, яку хочемо мати в годину смерті, треба покласти на уста сьогодні, поки вони слухаються; треба впустити в серце нині, поки воно ще здатне приймати. Кладімо це Ім'я на дихання щодня — і коли згасне розум і відмовлять слова, воно лишиться світити в темряві як одеяння душі, і пройдемо повітряні простори не як полонені, а як вільні, одягнені в броню, об яку розіб'ється всяка ворожа сила. Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас грішних. Амінь.свящ. Роман Лілея