Дизайн-борщ | російсько-українська війна та смерть дизайнуСьогодні в Instagram у мен...

російсько-українська війна та смерть дизайнуСьогодні в Instagram у мене стався короткий діалог із Сільвіо Лоруссо — автором What Design Can’t Do, книжки, яка є одним із найточніших критичних описів занепаду дизайну в світі. Лоруссо стверджує, що професія вичерпала себе: креативна економіка перетворилася на уроборос, який поглинає власні форми і не здатен забезпечити соціальні зміни, обіцяні політичним дискурсом. Дизайнери більше не можуть підтримувати міф про власну агентність: інструменти надто слабкі, або зарутинізували роботу, вплив надто мінімальний, система надто велика. Кожен став “дизайнером” – пост у соцмережах чи картинка, згенерована ШІ, стали доступні кожному – і професія дизайнера відступила у внутрішні світи, де вигадана реальність слугує вправою для розуму. Так зʼявився спекулятивний дизайн, що шукає рішення для уявних проблем, тримаючи навичку дизайнити в тонусі, наче космонавт в космосі тонус мʼязів. Спекулятивний дизайн завжди здавався мені вроджено параноїдальним, хтонічним жестом, ніцшеанським вдивлянням у безодню, просто оформленим у прийнятну естетику. Я написала Сільвіо, просто поміж іншим, що його книжка стоїть у мене на столі в офісі, бо вона найточніше з усього західного дискурсу описує той апокаліптичний контур, у якому ми в Україні живемо щодня – між сиренами, блекаутами й відчуттям, що світова система тріщить не в теорії, а в матеріальній реальності. Він відповів чесно і дуже по-західному: визнав, що відчуває дискомфорт, бо його есеї про повсякденність “можуть бути мені мало корисні”, адже він ніколи не писав про емерджентні стани, у яких ми працюємо.Цей дискомфорт точний – і симптоматичний. Західна розмова про “межі дизайну” існує в режимі контрольованої інтелектуальної гри: між метафорами danse macabre, естетиками постановочного ледігагівського mayhem і теоретизованими апокаліпсисами, що не загрожують фізично.Але для нас межа – не метафора, а умова виробництва. Дизайн в Україні не споглядає недосконалість світу з дистанції: він формується всередині неї. Війна, ризики смерті, втрата дому, руйнування сенсів, ймовірність не досягти нічого – усе це вписане в кожен об’єкт, який ми створюємо, і в кожен, який ми не можемо створити через реальні пріоритети виживання.Поки решта світу може дозволити собі констатувати “смерть дизайну у 2008 році”, ми живемо в просторі, де дизайн не помер — він був зґвалтований реальністю, яка відкинула його наївний оптимізм. Айдентика донатів на воєнні збори, графіка підрозділів, що вбивають ворога, комунікації про зброю й загрози – це тепер наш щоденний візуальний режим. Який ефект у такому контексті можливий? Яким має бути голос війни, щоб нас почули? Це питання оголює кризу, на яку модерністські методи не мають відповіді: де були сценарії, у яких дизайн є знаряддям зла? Хто їх прораховував, де методи відступу, коли продукт перетворюється на пастку а ідеї дизайну – на рабство користувача, або дизайнера? Де інструменти для світу, у якому дизайн не змінює реальність, а виживає разом з нею? Я знаю відповідь на це питання: ці інструменти були політично невигідними, і не були окупними і вартими фінансування, а отже креативна економіка ніколи не стане на рівні з іншими моделями економік. Її власна риторика нерозривно віддзеркалює цю межу.Цей короткий обмін із Лоруссо показав мені головне: український досвід – не периферія дизайн-дискурсу, а його центр. Ми – носії нової оптики, яку світ лише починає передчувати. Ми рухаємось від “повсякденності” до самої ідеї контролю, і якщо дійдемо до неї раніше за інших, зазирнемо, що там, за завісою: поміж ілюзорним рожевим образом “людей, що роблять світ кращим” і тим, чим дизайн-рішення обертаються насправді. Хто знає, чим це закінчиться. #думкиборщу