Читаю зараз книгу одного буддійського ченця, який переїхав із Лондона до тайських джунглів, мало не помер там від малярії, спав по 4 години, регулярно труївся об'їдками, які жертвували місцеві селяни (наприклад, супом із жаб – без солі та спецій), медитував серед отруйних змій, медитував у страшній спеці, медитував обліплений комарами.9 років життя в умовах, що сильно нагадують фільм жахів. Як можна піти на таке добровільно? Буддійське вчення заперечує богів, вражає проникливістю щодо людської психіки, за своєю раціональністю більше схоже на психотерапевтичну систему, ніж на релігію, – але попри це все, такі жертви неможливі без справжньої віри. У випадку нашого ченця – це віра в реінкарнацію і пекуче бажання зупинити це прокляте колесо. І таки зупинив. Наш ченець знайшов своє щастя, це видно неозброєним поглядом. Хоч трісни зі своєю раціональністю, але без віри досягти високих результатів технічно неможливо. Звісно, хтось скаже про серединний шлях, у якому ти можеш жити у миру й досягти просвітлення – так, а я можу стати олімпійським чемпіоном, заходячи до залу по дорозі в офіс 🙂

Віра формує шлях, відсікає зайве і дає сили пережити всі жертви, що стоять на цьому шляху. І абсолютно неважливо – пов'язана ця віра з релігійними вченнями чи з вибором професії. Віра Квентіна Тарантіно в кінематограф призводить до не менш вражаючих результатів, ніж віра ченця в просвітлення. Хто з цих двох став щасливішим на своєму шляху, або подарував більше радості оточуючим – питання справедливі, але дискусійні. Головне тут те, що віра дає свої плоди. Залишилося тільки знайти свою.