Доброго весняного ранку вам, дорогі люди Токмацької громади — тим, хто лишився в окупації, і тим, хто був змушений виїхати, але не відірвався серцем від рідного краю. Часом мене бентежить один і той же сон. Наче життя вирішило хоч на кілька хвилин повернути мені те, що забрала війна з рашистами. Уві сні я знову вдома. Ходжу по своїй квартирі, де минуло тридцять років щасливого життя. Торкаюсь знайомих стін, дивлюсь у вікно своєї кімнати, де колись починався кожен мій ранок. Там усе живе. Усе на своїх місцях. Наче й не було цих страшних років. Мені сниться шлях до роботи. Та сама дорога, яку колись проходила не замислюючись. Сниться крамниця біля будинку, де продавці знали тебе в обличчя. Сняться дороги мого міста. Сниться навіть повітря — особливе, рідне, тепле. Таке, яке не сплутаєш ні з чим у світі. Повітря мого Токмака. Сниться двір, у якому гуляла з дітьми. Сміх. Лавки. Дерева. Звичайне життя, яке тоді здавалося вічним. Сняться мої рідні, мої друзі, з якими не бачилась уже майже чотири роки. Ми говоримо, сміємось, обіймаємось, ніби не було розлуки, окупації, страху й чужих прапорів на нашій землі. Я бачу ринок. Парк. Вулиці міста. Бачу людей, які колись були частиною мого щодення. І в тому сні я знову щаслива. Не багата, не безтурботна — просто вдома. А потім прокидаюсь. І тиша реальності б’є сильніше за будь-які вибухи. Я лежу й реву в подушку, як скажена. Бо розумію: це був лише сон. А мій дім — далеко. Мій рідний Токмак — під окупацією. І найстрашніше навіть не те, що ти втратив дах над головою. Найстрашніше — це коли в тебе забрали відчуття дому. Бо дім — це не тільки квартира чи вулиця. Це твоє життя. Твої спогади. Твої люди. Це місце, де ти була собою. Господи, як же я хочу додому. Не просто в місто на карті. А в той Токмак, який я знала. Де були мирні ранки, знайомі голоси, дитячий сміх у дворах і плани на завтра. У місто, яке жило, а не виживало. Я сумую за тобою так, ніби ти — жива людина. І, мабуть, так воно і є. Бо рідне місто має душу. Воно пам’ятає нас. Чекає. Токмаку, повертайся додому. До мене. До нас. До України. Ми тебе не забули. І ніколи не забудемо. Єднаймося навколо нашої Токмацької громади. Разом – до перемоги. Нашим людям, які в окупації — витримки. Україна — це ми. Токмак — це Україна!