Доброго весняного ранку вам, дорогі люди Токмацької громади — тим, хто лишився в окупації, і тим, хто був змушений виїхати, але не відірвався серцем від рідного краю.Прочитала: «як облаштувати свою оселю?»І всередині щось зламалося.Бо я нічого не облаштовую.Ми живемо в зйомній квартирі.І я досі не знаю, що таке — мати свій кут без страху.Я не вибираю колір стін.Я звикаю до чужого.Я не купую «на роки» — я думаю, чи поміститься це в наступну валізу.Бо я переселенка.Бо я біженка від війни.Бо мій дім залишився там, де тепер тривожно навіть у спогадах.Коли ти втрачаєш дім,ти втрачаєш не тільки дах.Ти втрачаєш відчуття ґрунту під ногами.Втрачаєш простір, у якому ти була собою.Втрачаєш частину свого минулого — без можливості забрати його з собою.І найважче — це не речі.Найважче — це відчуття тимчасовості.Ніби твоє життя тепер — на паузі.Ніби ти не живеш, а перечікуєш.А роки йдуть.І коли тобі майже 50, 55, 60, 65, 70, .....страшно починати все з нуля.Бо нуль у цьому віці — не романтика.Це втома. Це розгубленість. Це мовчазне питання: «А чи встигну ще?»Кажуть: дім там, де ти.Я намагаюся в це вірити.Але іноді так боляче хотіти простого —свого ключа.Своєї тиші.Своєї впевненості, що завтра тебе ніхто не попросить зібрати речі знову.І все ж я дихаю.І все ж я живу.Навіть якщо поки — не вдома.P.S. Іноді так хочеться просто зникнути. Вимкнути телефон, не чути нікого, не вирішувати нічого. Просто видихнути й побути в тиші.Але життя не ставиться на паузу — треба працювати, треба платити за оренду, за комунальні, і ще тягнути нашу квартиру, яка вже п’ятий рік стоїть без господарів.І ти ніби тримаєшся, бо мусиш. Бо відповідальність. Бо інакше — ніяк.Єднаймося навколо нашої Токмацької громади. Разом – до перемоги.Нашим людям, які в окупації — витримки.Україна — це ми.Токмак — це Україна!