Доброго ранку вам, дорогі люди Токмацької громади — тим, хто лишився в окупації, і тим, хто був змушений виїхати, але не відірвався серцем від рідного краю. Господи, як я хочу додому. Туди, в рідний Токмак, який я знала. Не той — спотворений, з чужими прапорами й фальшивими усмішками. А мій. Наш. Живий. Я хочу додому, де вулиці пам’ятають наші кроки,де дерева знають наші голоси,де повітря було своїм — не важким, не настороженим, а рідним. Токмак, у якому не треба було озиратися. Токмак, у якому майбутнє не ховали у кишені, як заборонену річ. Як же я за тобою сумую. Сумую не тільки за містом —за відчуттям дому. За простими речами, які тепер здаються розкішшю:вийти з дому без страху,повернутися без запитань,жити — а не виживати. Повертайся додому. Не як тінь. Не як спогад. А як місто, що знову дихає. Повертайся до мене. До нас. До України. Бо дім — це не лише стіни. Це люди, які чекають. Це пам’ять, яку не стерти. Це любов, яку не окупувати. І я вірю:ти повернешся. Таким, яким був. І, може, навіть сильнішим. Бо дім завжди знаходить дорогу назад. Єднаймося навколо нашої Токмацької громади. Разом – до перемоги. Нашим людям, які в окупації — витримки. Україна — це ми. Токмак — це Україна!