«Згодом, вдивляючись в обличчя наших відвідувачів, чуючи окремі їхні репліки, я зробив висновок, що далеко не всі з них вірили у виплату казкових відсотків од новозеландської нафти (та й узагалі в наявність самої тієї нафти),проте бажання йти воднокроч із часом— тобто віддати свої останні заощадження, щоб животіти й бідувати, як усі, розділивши долю свого під’їзду, своєї вулиці, своєї країни, — було сильніше за будь-які логічні аргументи» «Кожна людина має найкращу для смерті мить, і ця мить рідко збігається з часом фактичної смерті. Це коли вичерпав до дна діжку з написом «сенс мого існування» й опісля змушений діставати звідти самі антисенси. Григорієві здалося, що свою ідеальну смерть він уже проґавив: йому варто було пару років тому красиво розкинути руки на своєму улюбленому пагорбі й сконати від тромбу в серці чи від аневризми головного мозку» Такі тут весело-невеселі реальності буття від 60х до 2000х років. 200 сторінок, і наче читається, але чогось не вистачає. Ну до чогось всі ці людські історії мають вести? Хоч до емоції якоїсь, хоч до сплетіння подій? «Пʼять поглядів на весняний вогонь» Олег Поляков