У кожному українському селі є місце, де час ніби забув, що він існує. У когось це стара липа, у когось — церква, а в нашому селі такою була дідова криниця.

Стояла вона на краю поля, де влітку хвилювалася пшениця, а восени туман так густо стелився, що здавалося — сама земля кутається в овечу вовну. Біля криниці ріс кривий дуб. Казали, що він ще пам’ятає козаків, які поїли тут коней дорогою на Запоріжжя.

Мій дід Петро приходив сюди щоранку. Не тому, що вдома не було води. Просто мав звичку поговорити з тишею.

— Поки людина чує, як вітер шумить у житі, доти вона ще жива, — казав він.

Одного разу я запитав:

— Діду, а чому ти ніколи не закриваєш криницю на замок?

Він усміхнувся, поправив солом’яного бриля й відповів:

— Бо вода — не для замків. Вона для тих, кого спрага привела.

Тоді я ще не зрозумів цих слів.

Минали роки. Старі хати змінювалися новими, коней витіснили трактори, а замість вечірніх пісень дедалі частіше було чути гуркіт автомобілів. Молодь виїжджала до міст і за кордон, а на вулицях залишалися лише старі яблуні, що вперто родили щороку.

Та криниця стояла.

Якось спекотного серпневого дня біля неї зупинився велосипедист. Запилений, змучений дорогою, він довго пив холодну воду, а потім тихо промовив:

— Дякую тому, хто її не закрив.

І тоді я згадав діда.

Тепер щоразу, коли приїжджаю в село, насамперед іду до тієї криниці. Витягую відро, набираю холодної води й сідаю під старим дубом. Вітер жене хвилі по золотому полю, десь у небі курличуть журавлі, а запах свіжого сіна змішується з ароматом м’яти.

У такі миті розумієш: Україна — це не лише карта, прапор чи гімн.

Україна — це криниця, з якої може напитися кожен.

Це бабусина паляниця, що пахне піччю.

Це ластівка під стріхою, що щороку знаходить дорогу додому.

Це дідові долоні, потріскані від праці, але тепліші за будь-які рукавиці.

І поки десь над вечірнім селом співає соловей, поки достиглі соняхи повертають голови до сонця, поки хтось залишає відчиненою хвіртку для подорожнього — доти житиме й Україна.

Бо справжня сила нашого народу ніколи не була в камені чи золоті.

Вона завжди була в людях, які навіть у найважчі часи знаходили в собі мужність поділитися шматком хліба, кухлем холодної води й добрим словом.