24 лютого того самого року я не планував йти до війська. Цього варіанту не було навіть у теорії. Після 4-денного переживання емоційного шоку від масштабу бойових дій та некомпетентності росіян у перші дні у моїй голові відбувся досить короткий діалог:- Що робити?- Ставати волонтером. Відчуття впливу на війну зменшувалося прямо пропорційно зростанню кількості волонтерів у моєму оточенні. Одного ранку я прокинувся з відчуттям, що прийшов мій час подумати про те, щоб залучитися до військ оборони. Спочатку ця думка лякала, тож я дозволяв собі її поступово, аж поки не отримав повістку й не ухилився від її виконання.Мені стало соромно. Радившись з близькою людиною, що вже була у війську, запитав його: «М., що мені робити: я не хочу у військо, але прийшов мій час?». Відповідь вразила своєю простою і глибиною: «Так захочи».Наближається мій перший рік у війську. Найкращий чи не за крайні 10 років. Звісно, за умови на мить забути, що за вікном вже несеться Третя Світова (єєєє блять сука!).Я не хотів вбивати росіян своїми руками ще і тому, що зі значно більшою вірогідністю можна бути вбитим самому. Геройством не страждав ніколи, тому обрав те, що вигребу на рівні й довго.Проте, маю честь працювати пліч-о-пліч з найкращими людьми у всій Україні — піхотинцями, у моєму випадку колишніми.«Ці люди — це єдине що відділяє нас від знищення» — це, сука, правда! Так і є, буквально уявіть, візуалізуйте це в голові! Як з одного боку сидите в мирному місті з рідними та близькими, коли вони, зачепившись в нашу землю, знищують противника та витримують шалений тиск вогневого впливу. Їхня енергетика зовсім інша. Вони всі, як один, втомлені. Хто пізнав війну власними очима — потребує на час, відновлення та спокій, якого немає і не планується. Тому вони вмотивовані робити свою роботу, щоб цей День настав. День Перемоги.Він обовʼязково настане. Сподіваюся я буду серед тих, хто його побачить. А якщо ні — я про це не пожалію.