«Зараз для багатьох Церква — це батюшки. Людина прийшла, свічку поставила, пожертву залишила, а що там у вівтарі відбувається, їй "фіолетово". Вона й далі може займатися своїм життям, жодним чином його не змінюючи.Але Церква — це аж ніяк не священик. Він просто один із представників громади, а всі інші учасники церковного життя так само важливі й рівноцінні. У нас же, якщо запитати, може виявитися, що багато хто не знає або якось по-своєму уявляє, що відбувається на богослужінні. Причому інтернет жодним чином тут не допоміг, хоча в кожного в телефоні є доступ до сайтів, де тобі все чудово пояснять.Самі не знають і дітям не можуть пояснити. Тому тільки й залишається, що слідувати зовнішнім формам: з опівночі не їсти й не пити перед Причастям, наприклад. Гаразд, коли дитині 12 років, вона може й потерпіти, якщо літургія о 7 або о 8 ранку. А якщо в нас, на Заході, в основному о 10.00, а то й пізніше? Навіщо мучити дітей, які, до того ж, далеко не всі розуміють, що відбувається.Тому в нинішній, пострадянський, період існування Церкви головним завданням для нас залишається місіонерство. Потрібно відродити громаду як спільноту і співдружність християн».***Так, Україна має йти своїм власним шляхом. У тому числі і в церковному житті. Але не зайвим буде врахувати досвід європейських країн. Як «бездуховна» Європа виявляє чудеса людяності й глибокого розуміння Євангелія, обов’язково читайте у нашому сьогоднішньому велетенському тексті. ⌛Середній час прочитання — 23 хвилини.