ПРОМІНЬНочі повінь пішла, поступившись у сутичці ранку,І на неба панно по собі не лишила слідів,І упала сльоза на потріскані сходини ґанку,Де сидів я самотній, як дід мій одвіку сидів.І раділа мені, добротою фарбована хата,Хоч розбито шибки, а навколо сухі бур'яни,Мов згадала вона, як біжу я в обійми до тата,Коли час ще не вплів у волосся ниток сивини.Коли разом усі ми збирались під вітами саду,Як сміялись малі, а дорослі співали пісні,І було легко так, і були негаразди позаду,Доки зірка Полин не змінила усе навесні.Потім зникла весна, загубилась між велетів сосен,Що ятріли рудим, не ступивши ні кроку назад,І у квітні лягла на їх плечі за кольором осінь,А насправді зима: чорно-біла, суха, мовчазна.І не кинула нам ні хвилини відради на сонці,Ні яскравих світлин, ні налитого щастям життя,І лиш погляд її випромінював гаряче стронцій,На зеленого краю останнє понуре виття.І тепер нема з ким говорити надвечір про рибу,Та і риби нема межи сірості рік та озер,І не знає ніхто скільки ще нам платити за хибу,Від якої у Прип'яті янгол надії помер.©Павло Деркач 12.11.2024