як ви знаєте, на вихідних гран-прі каннського кінофестивалю було вручено російському режисеру андрію звягінцеву.поки україна прокидалась під вибухи, світ прокинувся почитати новини про дущещіпательну "антивоєнну" промову звягінцева, в якій згадувались "мільйони людей по обидва боки лінії зіткнення" і звісно "єдина людина, яка може зупинити цю м’ясорубку, це ви, пане президенте російської федерації."багато чого хочеться тут сказати, але краще за мене вже написав мустафа найєм. процитую тут уривок: Навіть протест проти війни у них знову перетворюється на прохання до царя. І ні, це не невинна гуманістична фраза, не метафора і не помилка. Андрій Звягінцев знає вагу і значення слів. Це така зручна форма розмивання відповідальності, коли замість України з’являється географічна лінія, замість російського нападу з’являється абстрактна м’ясорубка, а замість політичного злочину з’являється спільний біль, у якому всі нібито однаково нещасні. Андрій Звягінцев дуже хотів засудити війну, але побудував свій виступ так, що в ньому знову зникли всі, крім Путіна. Він не назвав жертву, зате залишив ім’я того, хто вбиває. Але найважливіше в його промові те, що Путін не є обвинуваченим, а є останньою інстанцією милості. Саме тому ця промова не руйнує вертикаль, а переносить її на сцену Каннського кінофестивалю. У цій формулі саме «пан президент Російської Федерації» є центром війни, смерті, надії, миру і майбутнього. Уявіть, що Чаплін у 1940 році вийшов би не зі зверненням до людей і солдатів, а з проханням до «пана рейхсканцлера Гітлера» припинити бійню. Уявіть, що він не назвав би нацизм, не назвав би жертв, не назвав би окуповані країни, а сказав би, що мільйони людей по обидва боки фронту просто хочуть миру. Це було б не мистецтво проти тиранії, а культурна капітуляція перед нею.