bye, 'you'Додивилася фінал історії, що тривала сім років. Починала її ще в університеті, тоді поставилася до серіалу скептично, але сюжет затягнув дуже швидко. Особливо зачепила манера оповіді першого сезону, де Джо нам показували крізь призму інших "монстрів" - як-от через монстра Франкенштейна Мері Шеллі. Це було свіжо й цікаво: спроба погратись з емоціями глядача і змусити вболівати за психопата.Але в останньому сезоні за Джо вже зовсім не вболіваєш. Навпаки - чекаєш, коли ж йому вже нарешті не зійдуть з рук усі його злочини. В цілому, все по класиці 'you': Джо знову "не прийняли", бо не подякували за вбивства, тож він знову шукає ту, що нарешті його зрозуміє - і, як йому здається, знаходить.Деякі серії були надто закрученими, в деяких - кліше на кліше. Від подвійного кетфішингу та кліфхенгерів заради самих кліфхенгерів мене місцями аж пересмикувало від крінжу. Але загалом - це гідний і логічний фінал для Джо. Мені сподобалося, що вони віддали данину початку історії - Бек. Що поставили питання про те, як у Бек забрали її голос. І що показали весь його паттерн як метафору абʼюзивних стосунків - тих, де тебе спочатку ставлять на пʼєдестал, потім поглинають, знищують твою ідентичність, а врешті руйнують і розказують свою історію цього. Особливо вразила фінальна сцена з фанатськими листами до Джо. Вона здалася мені чудовим натяком на реальність - Пенн Баджлі не раз говорив, як його дивує і навіть дратує любов деяких фанатів до Джо просто через його романтизований образ. Це було схоже на ламання четвертої стіни - місток між серіалом і глядачами. І зрештою, You ми дивилися не заради логіки, а заради розслаблення й задоволення.