Звичайний київський ранок. У нашому дворі дідусь, якому, схоже, трошки за вісімдесят, підтягується на спортивному майданчику і робить свої щоденні вправи, щоб жити довго-довго і якісно. Жінка гуляє з йоркширським тер’єром, у зубах якого м’який іграшковий оселедець. Він ніколи не відпускає свого оселедця. Навіть коли піднімає лапку. Ніяка ракета не змусить киян розлюбити своїх домашніх улюбленців. Дівчинку привели в дитячий садочок, і поки мама розмовляє з вихователькою, вона стрибає на скакалці. Мабуть, як колись стрибала ще її бабуся, після другої світової. У нас у дворі найкращі садівниці. Одна з них з Луганщини і каже, що в неї там такі клумби були, що вона їх тут повторила. Так легше жити. Ціле літо тут буйно квітнуть троянди. Мабуть, це найкрасивіший двір у всьому Києві. Коли ми вирішили виїжджати з квартири, єдине, втрату чого ніхто з нас не міг пережити, був цей сад. Тому ми й залишилися тут. Сьогодні татусі жваво біжать у квітковий магазин, щоб привітати викладачів, які навчатимуть їхніх дітей цілий рік. Ці викладачі сьогодні почнуть налагоджувати зв’язок із дітьми і знову вибудовувати кордони, які за літо, скоріше за все, розтеклися, як карамель на сонці. Бо, звісно, батьки люблять побалувати своїх дітей. Та й, знаєте, часи такі. Кожен день хочеться прожити смачно, запашно, щедро і щиро. Так, як ще ніколи не жилося. Дозволяти собі і іншим більше. Балувати. Мабуть, мої іноземні друзі та близькі, які виїхали з України, іноді думають, що я довбанулась. Мої діти тут. Я тут. І ми нібито вдаємо, що все нормально. Що нічого не сталося. Звісно, сталося. Сьогодні вночі ми не встигли спуститися в укриття. Тривога була настільки довгою і виснажливою, що ми закемарили і прокинулися вже від дуже сильних вибухів. Уся наша велика сім’я, троє дітей (Матяша з його дівчиною Олександрою ми все ще рахуємо за дітей), няня, ми, сиділи в коридорі, притиснувшись одне до одного. І якось усі згуртувалися навколо нашого наймолодшого Олівера. Олівер виглядав як серцевина в капустяному листі. І в якийсь момент я подумала: вже настало перше вересня. І невиспані діти сьогодні підуть до шкіл. І я дуже сподіваюся, що радянська традиція лінійок нарешті вимре назавжди. Мені ніколи не подобалося, коли дітей вистоюють в один рядок, а дорослі розігрують із ними якийсь сценарій. У дітей завжди розгублені погляди. Нікому та лінійка ніколи не була потрібна, окрім російської та китайської комуністичних партій. Зазвичай першого вересня в нашій школі ми робимо батьківський пікнік. Збираємося у дворі, ставимо шатри, вмикаємо музику, п’ємо каву, розмовляємо. А наша Тамара Василівна готує головний фуршет осені. Цього року вона планувала панакоту. Знайшла рецепт, закупила продукти. А ще вона робить неймовірні пиріжечки. Їх просто неможливо забути. Цього року нашого фірмового пікніка не буде. Але це не проблема. Ми передамо всі смаколики батькам у коробочках, щоб увечері кожна сім’я могла посмакувати нашим пікніком удома.