Вчора доїли останні свої млинці. Не впевнена, чи хтось привʼязував колоду і святкував Колодія… А ще під невпинне «пробач мені» народились думки.Я дуже рідко прошу формального вибачення. Бо єдиний спосіб повернути довіру людини, яку підвів - це повернутися в ситуацію і чітко сказати, що саме я зробила не так. Назвати херню, яку я начудила. Визнати її без прикрас. Це терапевтично. Це доросло.За останні роки я вивела просту формулу. Хороші люди - сміливі, відкриті, щирі, не малодушні - досить легко визнають помилку. Можуть її описати, проговорити і взяти на себе. Інші - назвемо їх малодушними - не можуть визнати факт помилки, бо для них це автоматично означає неспроможність. Вони щиро вірять, що успішні люди не помиляються. І тому кожна їхня помилка - це ніби доказ, що вони ніхто. Великий red flag.Так працює самооцінка. Люди з високою самооцінкою не вважають вибачення ознакою провалу. Люди з низькою сприймають визнання помилки як викриття: ось, бачите, я покидьок. Ніби помилка підтверджує їхню найгіршу теорію про себе. А люди з нормальною самооцінкою можуть залишатися хорошими, навіть коли помилилися.Ще одне - знецінення «пробач мені». Коли мені роблять боляче і просять вибачення, я часто питаю: «А за що саме ти вибачаєшся?» Для мене це принципово. Великий біль потребує великого, конкретного вибачення. Це не наступити на ногу в метро і кинути автоматичне «вибач». Вибачення має дорівнювати масштабу страждання. Інакше воно тільки знецінює біль.Входимо в піст. Попереду 40 днів піклування про душу і внутрішні органи. Куди ж без них.Цінуйте себе. Бережіть