#ФРОНТМЕНИ | ​Я забрав нову книгу Артема Чеха «Гра в перевдягання» на Новій пошті б...

​Я забрав нову книгу Артема Чеха «Гра в перевдягання» на Новій пошті близько восьмої вечора — буквально за хвилину перед початком повітряної тривоги, котра триватиме всеньку ніч, доки «шахеди», «герані», «кинджали», «іскандери» та інші огидні слова розвалюватимуть чиїсь домівки та підприємства, пошкодять пожежну частину разом з рятувальною технікою і розтрощать склад видавництва «Наш Формат». Я намагався читати книгу в укритті, яке поступово, але досить швидко наповнилося розгубленими людьми, сонними дітьми і переляканими домашніми тваринам. Триногий дворовий пес весь час крутився під ногами прямо у проході, але ніхто його не сварив і не відштовхував. Не зважаючи на ґрунтовно важкі металеві двері — одні, другі, треті — з отакенними великими рулями на них, в підвалі було чути всі звуки «єбєйшого апокаліпсису», кожен довбаний приліт, яких в цю ніч було десятки, якшо не більше сотні — це зовсім не сприяло сконцентрованому читанню. Але я встиг зрозуміти найважливіше: краще б ніхто і ніколи (ні Артем Чех, ні я, ані будь-хто з вас) не був змушений пізнати досвід війни. Я свідомий того, що інша людина ніколи не розповість і не напише точно так, як міг би це зробити я, бо як немає двох однаковісіньких людей, так і не може бути тотожних думок і переживань. Просто Артем Чех вміє так відчути, пропустити крізь себе, осмислити, а потім і сформулювати словами, як ніхто. А хтось такий, як ото я, потім читає і заздрить. Але не цьому досвіду, звісно, а такому вмінню. Вистачить мені власного досвіду цивільного, який ніколи не збирався воювати, але в стані афекту опинився 24 лютого 2022 року в черзі у центрі комплектування. Досвіду цивільного, який отримав в руки зброю та набої, але не отримав інструкцій, як з ними правильно поводитися і як користуватися. Брати гранати я тоді відмовився і добре зробив, адже мені показали, як її кидати аж через два місяці. Досвіду цивільного, який виявив, що в його автоматі немає шомпола лише тоді, коли виявилося, що зброю треба чистити. В той час, коли Артем Чех окопувався біля телевежі, мені і таким, як я, командир-піджак казав, що ми повинні будемо спинити танкову колону, якщо така буде прориватися по Борщагівській або проспектом. По залізничному вокзалу прилітали ракети, ми майже не спали, а помився я вперше десь на дев'ятий день, форма була на мене замала, а черевики такі важкі, що я заледве піднімав в них ноги. А ще було жахливо, мерзенно, дико холодно чергувати на посту вночі. Дякувати всім богам, яких не існує зараз, та і раніше ніколи не було, я якось дотягнув живим до літа 2025 року і отримав не лише довічне почуття провини перед тими, хто не дожив, але й змогу прочитати і ту книгу, яку автор боявся не дописати, і навіть «Гру в перевдягання». Це дуже гірка, болісна та гостра розповідь про той досвід, який нікому не був би потрібен, якби ми народилися в нормальному світі. Книга написана так, як треба накладати турнікет, щоб аж хотілося закричати, вона наче розкрита рана із кровотечею, яку потрібно негайно і вправно затампонувати, це голос з війни, який ми не хотіли б чути, але мусимо. Це справді офігенно сильна і крута книга, але краще б її ніколи не було.