#ФРОНТМЕНИ | В моєму романі "Пташники" головний герой переживає трагедію - під час ...

В моєму романі "Пташники" головний герой переживає трагедію - під час війни у нього розвалилася сім'я. Цю історію частково я побачив на власні очі, частково почув з розповідей. У перші дні вторгнення дружина головного героя разом з дитиною виїхала в Європу. Якийсь час все було спокійно, вони переписувалися. Та згодом дружина дала зрозуміти що до України повертатися вона не бажає і тому чекає коли чоловік приєднається до неї у Європі. А головний герой - зовнішній пілот БПЛА у ЗСУ, він воює і не може покинути свою Батьківщину і товаришів. Його країна б'ється за існування. Його товариші боронять Україну. покинути їх - це суперечить всьому його світогляду. Стосунки між героєм і його дружиною псуються. Вони перестають спілкуватися. А потім дружина надсилає повідомлення про те що хоче розлучення, в Європі у неї зав'язалися нові стосунки. Головний герой на фронті лишається сам. Коли я вперше це описав, в коментах мені відповіли кілька невдоволених жінок. Їх скривдила моя розповідь, вони вирішили ніби я звинувачую дружину головного героя в тому що сталося. Вони розповіли мені історії протилежного змісту - коли чоловіки на фронті сходилися з іншими жінками і кидали сім'ї. Розповіли як поверталися з Європи до України, аби побачити як чоловік несумно проводить час з іншою. Про фронтові інтрижки і як похідне - розлучення, інформації повен інтернет. І все це - правда. Таке існує. Власне, це я й хотів показати - що війна не просто ранить і калічить безпосередньо зброєю. Війна ламає звичний ритм життя. Війна відриває людей одне від одного. А людині важко самій - особливо біля смерті. Людина хоче тепла - і тягнеться до нього. Я описав те що сам побачив. Побачив і жахнувся тоді від думки, наскільки то моторошно - на фронті раптом відчути себе цілковито самотнім, коли за плечима в тебе - нікого. Лише пуста квартира. А можливо і її вже нема. На фронті важко. На фронті страшно. Рідні вдома, часто це той стрижень який тримає і примушує бути обережним та не чинити дурощів. Тож коли цей стрижень зникає... Та хіба легше жінці, яка раптом дізнається що чоловік якого вона чекає - живий, але не повернеться? Просто тому що... І нічого вже не зробиш. Хіба легше берегині, яка так само раптом лишається сама, ще й з дітьми на руках? І можна довго шукати винних і правих. Назад - вже не склеїш. У цьому - істинне жахіття війни. Війна ламає душі. Війна руйнує сім'ї. Війна множить нещастя. Проте. У книзі мій герой знаходить у собі сили взяти себе в руки, зібратися з думками і усвідомити - в тому що сталося, винна не його дружина. Винна війна. Точніше - винна Москва яка принесла війну. Дружина пішла від нього не тому що хотіла пригод - вона боялася повернутися до України. Вона побачили потворне обличчя війни і страх ущент випалив їй душу. Цього ніколи б не сталося, якби Москва не прийшла захоплювати. Москва принесла горе і страждання. Москва налякала дружину головного героя так, що та ладна зламати сім'ю, аби ніколи не повернутися туди де війна. Аби врятувати дитину. Мій герой розуміє це. І це усвідомлення його зміцнює. Помститися Москві він має чимало можливостей. Він - бойовий пілот БПЛА. Війна зламала сім'ю мого головного героя. Але життя не закінчилося. Він лишився сам, але розуміє що десь поруч обов'язково є жінка, чиє життя так само зламала війна. І яка так само хоче тепла. Бажає тепла. Він знаходить її. Вона виявляється набагато ближче ніж можна було подумати. Дмитро КАЛИНЧУКПТАШНИКИРоман про сучасну війну і про пілотів БПЛА. Роман про те що й на війні життя не припиняється.