​​Король іронії та естетизму: чому п'єси Оскара Уайльда досі вчать сучасних сценаристів

Оскар Уайльд народився 16 жовтня 1854 року в Дубліні, Ірландія. Його батьки були освіченими людьми, тож прививали йому любов до краси з дитинства.

🌹

Що й залишилося однією з його життєвих позицій. Він один із засновників естетичного напряму та амбасадором дендизму, краси та мистецтва.
Проте, естетизм не був єдиною його суперсилою. Оскар, як людина, та і все, що він коли-небудь сказав чи зробив було провокаційним.

Він мав талант доносити інформацію так, що в моменті це звучало страшенно очевидно.

Проте в цьому й полягала головна мета його висловлювань, він хотів здивувати, приголомшити, залишити без слів простотою і прямолінійністю.

📚 Уайльд використовував спокусливу та місцями вульгарну мову, він любив парадокси та ідею переходження явища у свою протилежність після кінцевого ступеня розвитку (енантіодромію).

Звичайно, він був поціновувачем мистецтва, соціальним критиком та, безперечно, провокатором, абсолютною аномалією та справжнім втіленням видовища. Він міг переконати будь-кого, у будь-чому. Здивувати та використовував шок, як свою перевагу.

А чи це не те, що має вміти робити сценарист? Навіщо нам взагалі мистецтво й, зокрема, театр? Оскар б сказав наступне: аби здивувати, спровокувати й переконати. А якщо коротко, то щось відчути.

Робота сценариста полягає в написанні сценарію, який потім використовується для створення візуалу. Тож сценаристи створюють історію, і саме вони керують магією цього процесу. Сценаристи мають силу написати щось, що здивує глядача та змусить його задуматися. ⚡

Оскар хотів, аби люди побачили світ через його лінзу. Проте, багато з його ідей людям були незрозумілі. Тож єдиним способом самовираження для нього став театр, якому він часто дозволяв просочуватися у своє життя. Прикладом цьому є судовий процес проти Уайльда. Суть процесу полягала у звинуваченні в «грубій непристойності» (gross indecency) — тогочасному британському юридичному терміні, під який підпадали будь-які гомосексуальні акти між чоловіками.

Коли прокурор запитав, що це за любов, Уайльд дав поетичне, але водночас філософське визначення: «Я — любов, що не сміє назвати своє ім’я» («the love that dare not speak its name»). Це захопило тогочасну залу суду і викликало як бурхливі оплески, так і шипіння. А для Оскара це була вистава, він знову це зробив, він їх спровокував і здивував.

Саме цьому сучасні сценаристи мають вчитися в Уайльда. Використовувати shock value на свою користь та змусити глядачів замислитися про те, що саме вони бачать. Це і є головною метою мистецтва!

З Любов'ю,
Твій. Найкультурніший ❤️‍🔥